Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 105

— Тихше, товаришу, тихше, зараз прийде начальник охорони й усе з'ясує. Я що? Я людина маленька. Мені дали наказ — без перепусток не пускати, я й не пускаю. І не треба на мене кричати. Матюкатися ще… Ні, ну нормально! — перехопила вахтерша ініціативу у сварці і теж почала звертатися до жлобків: — Хіба я його знаю? Я ж його вперше бачу! То чого я його маю в театр без перепустки пускати? Ні, ну правильно?

— А ти озирнись, сліпоока! Подивись на плакат за своєю спиною! — Сергій Петрович махнув рукою вбік стіни, де висів плакат із фотографіями артистів усієї трупи. — Знайди там фотографію Протасова Сергія Петровича й почитай, хто я! Почитай!

— Та не буду я нічого читати… У мене тиждень тому теж один такий без перепустки прийшов, каже: «Он подивіться на мою фотографію, я — артист». Ага, артист, якого вже рік, як з театру турнули, а він все на стіні висить. До дружків своїх собутильників ішов. Так я потім від начальства такого прочухана отримала, що не дай, Боже! — тим часом з-за скляних дверей м'яко так з'явився круглий рум'яний чоловік років п'ятдесяти з гаком, і вахтерка вже продовжила до нього: — От, Теодоре Валентиновичу, мужчина лається, обзивається матюками, рветься у театр без перепустки, а я його не пускаю…

— Добрий вечір, — лагідно привітався із артистом начальник охорони і, застережливо піднявши палець, проказав: — Зараз, одну секундочку. А ви до Миколи Васильовича? — звернувся він тим часом до жлобів на канапі, і ті ствердно кивнули головами. — Ну, то проходьте, — потім потиснувши Сергію Петровичу руку запитав: — То ви, певне, на виставу?

Рука у начальника була м'яка й волога, як медуза.

— Так, я на виставу! — нервово хитнув головою старий, рішуче розстібуючи пальто. — А де Володимир Іванович?

— Який Володимир Іванович? — здивовано спитав начальник охорони, насупивши брови.

— Ну, начальник охорони Володимир Іванович!

— А-а-а-а, — протягнув той і, з жалем чмокнувши губами, опустив голову вниз. — Помер Володимир Іванович.

— Як помер!?

— Отак, помер, — ніяково знизав плечима начальник охорони. — Щось там посварився з начальством, сів у курильному холі на канапу, запалив цигарку, затягнувся і втратив свідомість. Як приїхала швидка, то він вже й не дихав. Широкий інфаркт.

— Боже, який жах… — видихнув Сергій Петрович і відчув, як у нього підкошуються коліна. — Це ж скільки йому було?

— Шістдесят два…

— Пацан, зовсім пацан… Майже на двадцять років від мене молодший…

— Та ви не нервуйте, не нервуйте, от сядьте на канапу, розкажіть, що сталося?

Перестрибуючи з думки на думку Сергій Петрович розповів усю історію з вахтеркою, з перепусткою, ввернув кілька фактів з історії, власної біографії, безперервно нарікаючи: «Ех, Володимире Івановичу, як же ж так!», закінчив свою розповідь фразою:

— Негарно все це якось. Негарно!

— А ви не хвилюйтеся так! Ми все владнаємо. Наталю Сергіївно, — звернувся він до вахтерки. — Пропустіть Сергія Петровича до театру.

Коли ж старий зник за скляними дверима, начальник охорони тихенько так, запопадливо озирнувшись по боках, проказав вахтерці: