Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 108

— А вазочка де? — аж задихнувся від гніву Сергій Петрович, не побачивши на звичному місті вазочки з незабудками.

— А я то не знаю, не бачив її цеє… давно вже теє… не бачив.. — Санька боком так, боком почав просуватися до дверей в той час, як Сергій Петрович кинувся до столика і рвучко почав нишпорити шухлядами.

— А де мій грим? Де мої ролі? Де мої журнали? Де мої шкарпетки? Де мій одеколон? — раз у раз вигукував він, натрапляючи у шухлядах на абсолютну порожнечу.

— Не знаю я, не знаю, спитайте цеє… в режуправлінні, то вони теє… якось міняли місця у гримерках… то, може, вони знають… — Санька, нарешті діставшись дверей, хутко за ними зник, і Сергій Петрович лишився в гримерці сам на сам зі своїм спустошеним столиком, над яким з усього «акторського багатства» лишився тільки портрет Лаврова на стіні.

— Це що ж таке коїться? — у розпачі сплескуючи руками, звернувся він до портрету. — Це, що ж таке коїться, Юрію Кириловичу? Де ж совість у людей? Все вибрали, нічого не лишили і не сповістили жодним словом… Знаю я ці нові порядки. Знаю я, куди вони крісло моє умикнули! Щоб продати! Антикваріат нині дорогий! Ну, нічого, я їм влаштую веселе життя! Я на них в прокуратуру! Лишилися ще люди… Ой! — в цьому місці Сергій Петрович схопився рукою за серце і, відступивши назад, подався, подався й повалився спиною на диван.

У грудях забилася, затріпотіла сполохана канарка, а потім почав розливатися той уже знайомий, чорний і підступний страх, який паморочив розум і забивав подих. Зсудомлено нишпорячи у внутрішній кишені піджака, він намацав нітрогліцерин і, перш ніж на якусь хвилину знепритомніти, встиг таки кинути у рот пігулку. Хвилин за п'ять перед очима почало розвиднюватися, дихання потроху стабілізувалося, страх поволі відступив, але залишився натомість у грудях підступний, колючий біль. Негарний якийсь біль. Незнайомий.

— Ну, покидьки, я вам цього просто так не залишу, — крізь зуби процідив Сергій Петрович і, ще деякий час посидівши, повільно-повільно підвівся з дивана й рушив до дверей.

Він довго йшов коридором, тримаючись за стіну і намагаючись привести до пуття розбурхане серцебиття. Благо, що на його шляху ніхто не зустрівся, бо більшість акторів так рано до вистави в театр не приходила, а йому менш за все хотілося, щоб колеги бачили його у такому «розібраному» стані. В кінці коридору на Сергія Петровича чекали сходи нагору, які він подолав, міцно стиснувши зуби і, перш ніж штовхнути двері з синьою скляною табличкою «режисерське управління», хвилину стояв, спершись об лутку, й збирався думками. Тим часом з-за дверей чулося два голоси.

— Справжній театр — це чистої води метафізика, — басив чоловічий тембр, — артисти впускають в себе демонів гри й дозволяють їм оволодівати своїм тілом, тим самим даруючи їм життя. Й чим талановитіший артист, тим більше він ладен віддавати себе демону, який веде його по ролі. Адже недарма артистів в усі часи ховали за стіною цвинтаря й не відспівували у храмах. Бо лицедійство — це, за великим рахунком, гріх!