Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 103

Я беру коньяк і мені здається, що у склянці — мутна мряка. Я повертаюся до Миколи і сідаю поруч. Микола мовчки курить. Мовчу і я. Доба триває…

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ВЕЧІР

Глава перша

СТАРА ГВАРДІЯ

Народний артист СРСР, лауреат Сталінської і двох державних премій України імені Т. Г. Шевченка, ветеран ВВВ, почесний громадянин міста-побратима Кракова і многая, многая, многая… Сергій Петрович Протасов, за давньою звичкою, прийшов до театру за дві години до вистави. Він був послідовником цієї звички все своє життя, незалежно від того, мав роль маленьку чи велику. У день вистави, рівно о 17.00 його завжди можна було бачити біля службового входу. Перш ніж зайти усередину, він довго й ретельно витирав ноги об металеву решітку, вмонтовану в асфальт біля дверей, проте, коли сьогодні він хотів виконати цей звичний ритуал, решітки під ногами не виявилося. Натомість біля входу розливалася сіра пляма нової штучної бруківки, якою нещодавно вимостили весь Хрещатик та прилеглі вулиці. Києвом ходили чутки, що буцім новий мер має невеличкий заводик з виготовлення цієї бруківки й сам собі зробив таке гарне «замовлення», щоб вимостити півміста. Проте Сергій Петрович у ці чутки був не-посвячений і востаннє з'являвся у театрі більше місяця тому, бо мав в репертуарі єдину виставу, де виконував роль старого аристократа сера Арчибальда, якого ще в першому акті вбиває злодій. Роль була маленька, усього на кілька реплік, але, як любив казати Протасов, «Нема маленьких ролей, є маленькі артисти!». У цій ролі він собі придумав таке пристосування, як коньячний бокал, з яким він проробляв різні штуки. А коли його наприкінці акту вбивали, то той бокал ефектно випадав з його безживної руки й котився авансценою. Це була його особиста видумка, і він нею дуже дорожив.

Шаркнувши, як завжди, пару разів підошвами по бруківці, Сергій Петрович потягнув на себе двері й зайшов до середини.

— Мої вітання! — проказав за звичкою, знімаючи з голови капелюх і не дивлячись по боках, попрямував до акторського гардеробу, щоб скинути пальто.

Відповіддю йому була тиша. У невеличкому фойє на канапі біля службового телефону сиділа парочка жлобкуватого вигляду молодиків, які прийшли влаштовуватися на роботу підсобними будівничими, а такі люди вітатися не вміють від природи, а вахтерка, що сиділа в своїй загорожі й бачила Сергія Петровича, не привіталася навмисне. Вона була в театрі людиною новою і розуміла, що зараз тут настали непрості часи. Одних людей звільняли, інших наймали, одні люди йшли зі скандалами і ламанням меблів, інші приходили з улесливими поглядами й м'якими рухами. У театрі вже більше року, як помінялася влада, прийшов новий художній керівник, і нова мітла мела так, що аж гай шумів, тому вахтерка взяла собі за правило не вітатися з людьми, яких вона не знала.