Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 148
Володимир Арєнєв
— Жартуєш? Хочеш, щоб він і тобі голову… відмагічив?!
— Та ну, звичайні фокуси, нічого спільного з магією. Не бійся, все буде ок.
Яромир нахилився й поцілував Ніку в щоку — і це при тому, що зараз усі в залі на них витріщалися.
Ну, подумала Марта, принаймні в хоробрості йому не відмовиш.
— Прошу, друже, прошу! Як вас звуть? Яромир? Чудове, давнє ім’я. Ну, якщо ви не роздумали…
— Він збожеволів! — прошепотіла Ніка.
— Та припини, боягузко! Курча було підробним. А навіть якби він відкусив голову справжньому — думаєш, ризикнув би зробити те саме з людиною?
— Ну… ти маєш рацію. А все одно лячно!
І в цьому була вся Ніка. Вона охала, зітхала, заламувала пальці й хапала Марту за зап’ясток весь той час, поки синьйорина Лілі вмощувала Яромира у встановлену вертикально домовину, приковувала зсередини кайданками, надівала йому пов’язку на очі…
Синьйор Оповідач тим часом повідомив шановній публіці початок історії, яку Дивовижний Караван Казок привіз до їхнього міста. Тієї історії, що її повторювали від уст до уст от уже століття поспіль. Давним-давно колись в одному царстві все було добре, просто чудово. Люди там народжувалися й помирали з посмішкою на губах, кожному щедро відміряно було час, і кожен знаходив своє місце в житті, — і тривало так, аж доки одного разу не почали коїтися там дива — і дива доволі зловісні…
Малявки сиділи, пороззявлявши роти, а «шановна публіка» старшого віку гмикала й перешіптувалася, але зрештою замовкли всі — коли ще двоє циркачів, широкоплечих і м’язистих, у костюмах давніх варварів (себто майже
— Ха, бачиш, — коментував Чепурун, — кришка з отворами, щоб не задихнувся.
…добре, думала Марта, а якщо я маю рацію? Раптом Яромир якось причетний до загибелі Штоца? Підемо за логікою. Що там казала в детективах міс Мелловен? У кожного злочинця є мотив, можливість і знаряддя вбивства. Можливість? Він сильний, хоробрий, кмітливий. Був поряд із будинком тієї ночі. Більше того: чому це я вирішила, що він не був там
Домовину забили, синьйорина Лілі винесла зв’язку різнобарвних кілочків, продемонструвала їх глядачам.
— Все, — казав пан Оповідач, — почалося з того, що одного разу, на день свого повноліття…
Він перервався і постукав по віку домовини:
— Яромире, вам, вибачте, скільки років?
— Двадцять один, — глухо долинуло зсередини.
— …у день, коли йому виповнився двадцять один рік, наслідний принц помер уві сні.
— Ну, дякую! — сказав Яромир.
У залі зареготали.
— Батько його, — спокійно продовжував Оповідач, — був невтішний. Наказав він поставити домовину з тілом сина в найглибшу, найхолоднішу печеру — і розіслав вісників у всі кінці держави. Наказав він їм проголошувати на всіх майданах і роздоріжжях королівську волю: якщо знайдеться чародій, який зможе повернути до життя його коханого, єдиного сина, — король виконає будь-яке його бажання. Минали дні, складалися у тижні…
