Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 146

Синьйорина Лілі тим часом зняла фартушок і лишилася в короткій облипчастій сукенці (в темноті пролунав схвальний свист, хтось крадькома клацав айфоном); а фартух був підкинутий у повітря — і з нагрудної кишені вилетіли пір’їни, блискітки, нарешті — сяюча кулька, яка з лунким стуком підстрибнула кілька разів і раптом розкололася. З уламків вибралося, похитучись і попискуючи, жовтеньке курча. Воно зробило кілька кроків, і синьйорина Лілі підхопила маля, посадила на долоню, іншою взяла фартушок (що так весь час і висів у повітрі), накинула на курча — і одразу зірвала.

Зала півсекунди мовчала, а потім розреготалася. Пташеня так собі й сиділо на долоні, живе-живісіньке. Нахилило голову, пискнуло, спробувало дзьобнути вказівний палець.

Синьйорина Лілі анітрохи не знітилася від невдачі. Піднісши вільну долоню, вона похитала головою:

— Не поспішайте з висновками. І не чекайте від нас звичайних фокусів. Ми — випускники-амвросіанці, і для нас…

Далі пішов пафосний спіч про істинну магію, чесноти справжніх творців, природу дива та ін. Марта до цієї балаканини не прислухалася: думала про те, як вивести на чисту воду Яромира й при цьому не розбити серце Ніці. А якщо він все-таки не винний — як не образити. Зрештою, не факт, що він узагалі вплутаний в історію зі Штоцем, доказів у неї нуль, а те, що людина приїхала з-за ріки — ще не привід вішати на неї всіх собак.

Що в Марти, власне, є проти нього? Найбільший доказ — та зустріч біля будинку Штоца та перемотана долоня. З іншого: поява біля їдальні в День пам’яті плюс сьогоднішній його розгублений погляд на сережки Марти. Не густо, якщо чесно. Ну, загубила людина ключі, коли чекала на Ніку. А з сережками — так вони ж і правда нічогенькі…

У цьому місці її думки якось самі собою перестрибнули на Віктора. Він сидів у четвертому ряду; скраю, як і всі вчителі, — щоб стежити за дисципліною. Марту він, здається, помітив і кілька разів наче між іншим кидав погляди в її бік. А коли сидів і дивився на сцену, посміхався краєчком губ.

Їй посміхався — чомусь вона в цьому не сумнівалася.

Тим часом на сцені з’явився ще один циркач — сивобородий старець у пишній малиновій мантії. На її манжетах, комірі та закотах золотистою ниткою було вишито різні символи. Деякі Марта впізнала, вони проходили їх на хімії, астрономії, а щось траплялося їй в інтернеті, на сайтах, присвячених Великим Каналізаторам та іншим таємним товариствам. У класі шостому Марта страшенно всім цим захоплювалася, а потім якось охолола.

Старець був представлений публіці як синьйор Оповідач, Майстер історій. Він прийняв із рук синьйорини Лілі курча, повторив ту ж пафосну тарабарщину про не чекайте від нас звичайних фокусів і додав, що справжні казки — абсолютно не такі, до яких нас привчають з дитинства.

Тут він на мить сунув руку з курчам за пазуху, а коли витягнув її звідти, у пташеняти на голові була крихітна золотиста корона.

— Таким чином, — сказав оксамитовим голосом Майстер історій, — зазвичай закінчувалися казки, які нам читали на ніч. Герой одружується на принцесі, отримує на додачу королівство — і живуть вони довго й щасливо. Але спитайте себе, чи вірите ви в таку історію… — Він похитав головою: — Ні. Справжні, давні казки закінчувалися по-іншому. І розповідали зовсім про інше.