Читать «Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці» онлайн - страница 13

— Що ти поведеш мене туди, куди потрібно.

— Отож, коли тебе ведуть вечеряти, мусиш іти вечеряти.

Заперечити було нічого. Ми саме підходили до кафе. Дівчинка рішуче відчинила скляні двері, аж мене здивувала сила її руки. Ми з Жаном зайшли слідом. Я відразу впізнав те кафе, де бачив студентку в червоній куртці…

Вона була там, досі сиділа на тому ж місці посеред порожнього залу. Побачивши нас, підвелася. Тепер я вже знав, що вона чекала мого повернення. Проходячи повз нас, студентка ледь помітно кивнула Марі й тихо спитала:

— Все гаразд?

— Гаразд, — голосно, не криючись, відказала Марі. Й відразу ж докинула: — Звичайно.

Удавана студентка вийшла, навіть не глянувши в мій бік. Ми сіли до столика в глибині залу, де найменше світла. Сюди потягли мене діти. Здавалось, вони уникають яскравого світла. Так чи так, усе вирішувала Марі.

— Я хочу піццу, — озвався Жан.

— Ні, — відповіла сестричка. — Хіба ти забув, що вони зумисне начиняють піццу всілякими вірусами та бактеріями?

Ти ба, майнуло мені, сучасна молодь знає, що таке гігієна харчування. Чи, може, ці діти виховувались в американській родині? Коли підійшов кельнер, Марі замовила всім гарячі бутерброди з шинкою та сиром, два лимонади й «кухоль пива для цього мосьє, бо він росіянин». Коли одягнений у білий піджак кельнер, не мовивши й слова, прийняв замовлення й одійшов, Марі скорчила мені жахливу гримасу. Я спитав:

— Чому ти сказала, що я росіянин? Втім, росіяни не більші любителі пива, ніж французи чи німці…

— Ти росіянин, бо тебе звуть Борис. І ти п'єш пиво, як усі росіяни, Борисе Лекеровичу!

Раптово змінивши й тон, і тему розмови, вона схилилася до мене й довірчо сказала на вухо:

— Ти придивився до кельнера? Це ж він на фотографії у формі моряка… на тій фотографії, що в жалобній рамці.

— Він справді помер?

— Звичайно. Він загинув у морі. Та його привид з'являється сюди, до цього кафе, де він колись працював. Саме тому ніколи ні з ким не розмовляє.

— А, он воно що, — відгукнувся я. — Тепер зрозуміло.

Кельнер нараз виник перед нами з тацею. Він виявився не таким-то й схожим на того моряка. Марі світським тоном сказала йому:

— Дуже вам удячна. Моя мати завтра прийде й розрахується.

Розділ 4

Поки ми їли, я запитав у Марі, як же цей кельнер, коли був ще живий, міг тут працювати, адже він служив у флоті. Та це запитання не збентежило її.

— Звичайно ж, у флоті. Але під час відпусток приходив до своєї коханої, яка працювала тут. І разом з нею — адже він кохав її — подавав відвідувачам напої: чарку білого вина чи чашку кави з вершками. Заради кохання людина йде на все.

— А що сталося з його коханою?

— Коли вона почула про трагічну загибель коханого, то наклала на себе і руки — наїлася піцци фабричної випічки.

Потім Марі почала розпитувати мене про життя в Москві, адже вона щойно приписала мені російське походження. Я відповів, що Марі й сама мала б це знати, оскільки вона моя дочка. Та дівчинка на ходу вигадала нову історію:

— Зовсім ні. Ми жили не з тобою. Мене й Жана викрали цигани, давно, і коли ми ще були немовлятами. Ми жили в кибитках, мандрували по Європі й Азії, жебрали, співали й танцювали на вулицях і майданах, виступали в цирках. Вітчим і мачуха навіть примушували нас красти гроші чи різні речі в крамницях. Якщо ми їх не слухалися, вони нас жорстоко карали: Жанові доводилося спати на цирковій трапеції, а мені — в клітці тигра. Добре, що тигри траплялися добрі, та одному з них увесь час снилися кошмари і він цілими ночами гарчав уві сні, а я з переляку прокидалася й тремтіла. І так до ранку, ніколи не могла виспатися досхочу… А ти ввесь цей час подорожував світами, розшукуючи нас. Щовечора ходив до котрогось цирку, пробирався за лаштунки й заводив розмови з усіма дітьми, що тобі зустрічалися. Та, мабуть, над усе тебе і цікавили акробатки… І оце аж сьогодні ти нас знайшов.