Читать «Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці» онлайн - страница 12

Підпис — Jean, тобто Джін, це було безперечно. Але я погано зрозумів речення, де згадувалося про якісь підозри. Підозри щодо кого? Я згорнув аркуш і вклав його до конверта. Марі кілька разів ляснула в долоні. З невеличким спізненням Жан зробив те саме, але без особливого завзяття.

— Я виголодався, — сказав він. — Смерть виснажує.

Діти підійшли до мене й владно взяли за руки. Я не опирався, бо це було передбачено планом дій. Отак утрьох ми й вийшли з будинку, ніби сім'я, що вирушила на прогулянку.

Сходи та коридор і на першому, й на другому поверсі тепер були яскраво освітлені потужними лампочками. (Хто ж їх засвітив?) Оскільки, виходячи, Марі не вимкнула світло й не замкнула двері, я поцікавився чому. Її відповідь мене просто вразила:

— Це нічого. Адже тут лишаються Жанна і Жозеф.

— Хто такі Жанна й Жозеф?

— Як це «хто»? Жанна — це Жанна, а Жозеф — це Жозеф.

Мені тільки залишилось подумати: «Звичайно».

Марі тягла мене за руку до широкого проспекту, час від часу стрибаючи на одній нозі по нерівній бруківці. Жан, навпаки, трохи відставав. За кілька хвилин він нагадав те саме:

— Страшенно хочеться їсти.

— Йому час вечеряти, — підтвердила Марі. — Треба його нагодувати, бо знову помре, а нам зараз ніколи гратися в смерть.

Сказавши це, вона ляскітливо засміялася. Від такого сміху мені стало незатишно. Марі була невтримна, як більшість надто розвинених дітей. Я подумав, скільки їй може бути років. Вона вдалась невеличка на зріст і щупленька, але я дав би їй більше, ніж вісім.

— Марі, скільки тобі років?

— Ти що, не знаєш, що нечемно запитувати жінку про вік?

— Навіть у твоєму віці?

— Звичайно. Вчитися чемності слід у будь-якому віці.

Марі промовила афоризм повчальним тоном, без тіні посмішки, без поблажливості. Чи усвідомлювала ця дівчинка всю безглуздість такого міркування? Вона вже повернула ліворуч, на проспект, і потягла мене та Жана за собою. Її хода була така ж рішуча, як і характер, через це будь-які запитання здавалися зайвими. Та ось Марі сама раптово зупинилась, суворо блимнула на мене знизу вгору і спитала:

— А ти вмієш брехати?

— Так, часом, коли треба.

— А я чудово брешу, навіть коли не треба. Якщо кажеш неправду, коли треба, це має меншу цінність. Я можу з ранку до вечора не сказати й слова правдивого. Мене в школі торік навіть нагородили призом за брехню.

— Це неправда, — сказав я, та це її зовсім не збентежило. Не зважаючи на мене, вона провадила спокійно і впевнено:

— На уроках логіки цього року ми виконуємо вправи з брехні другого ступеня. Вивчаємо також брехню першого ступеня з двома невідомими. Часом фантазуємо водночас у кілька голосів, це дуже цікаво. А в старших класах вивчають брехню другого ступеня з двома невідомими, а також брехню третього ступеня. Це, мабуть, складно. Коли б швидше перейти до наступного класу!

Потім знову так само несподівано вона потягла нас уперед. Хлопчик увесь час мовчав, а я поцікавився:

— Куди ми йдемо?

— Вечеряти.

— Хіба маємо на це час?

— Звичайно. Тобі що написали в листі?