Читать «Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці» онлайн - страница 11
Ален Роб-Грійє
Я теж помітив ріжок білого конверта, що виглядав з-за гілочки самшиту. Й ледве встиг відзначити про себе, наскільки дивні зміни відбулися в поведінці Марі: вона вже зверталася до мене на «ти» й до того ж знала моє ім'я.
Я обережно, двома пальцями взяв листа й повільно витяг його з-за самшитової гілочки. Так, щоб не зламати її. Папір швидко жовкне від світла й повітря, проте цей конверт зовсім не пожовк. Мабуть, він опинився тут недавно.
На конверті було написано:
«Панові Сімону Лекерові, на прізвисько Борис». Тобто не тільки моє ім'я та прізвище, але й псевдонім, яким я ось уже кілька годин значився в таємній організації. Ще дивовижнішим здавалося те, що письмо за всіма ознаками (те ж перо, те ж чорнило, той самий нахил) було схоже на письмо напису під фотографією моряка…
В цю мить дівчинка, що стояла в мене за спиною, крикнула на всю кімнату:
— Жане, можеш прокинутися! Він знайшов листа!
Я швидко обернувся й побачив, що досі нерухомий хлопчик раптом підвівся й сів на ліжку, звісивши ноги додолу, поруч з дівчинкою, яку все це, здається, захоплювало. Потім обоє добру хвилину ритмічно плескали в долоні й сміялися, підскакуючи на пружинах, від чого ліжко здригалось. Я почував себе цілковитим дурнем.
Потім Марі знову цілком несподівано прибрала серйозного виразу. Хлопчик зробив так само; він, здається, в усьому наслідував дівчинку, яка була хоч і набагато молодша за нього, але спритніша й кмітливіша. Марі оголосила, звертаючись до мене:
— Тепер ти — наш тато. Я — Марі Лекер, а він — Жан Лекер.
Вона рвучко підвелася, церемонно киваючи на свого брата, потім зробила вишуканий реверанс, а далі вибігла на сходи, натиснула там десь кнопку вимикача (отже він у коридорі), й кімнату відразу ж залило яскраве світло, як ото відбувається в залі театру перед антрактом.
Тепер я побачив у кімнаті численні лампи та старовинні бра у вигляді птахів, що досі лишалися непомітними. Марі легкою ходою повернулася й знову сіла на ліжку поряд із братом. Якийсь час вони перешіптувались, тоді замовкали, дивлячись на мене, слухняні й уважні. Вони прагнули продовження вистави. Вони були в залі, а я — на сцені, я грав невідому мені п'єсу, написану для мене невідомим автором. Чи, може, авторкою?
Я відкрив незаклеєний конверт. У ньому лежав згорнутий учетверо аркуш.
Я обережно розгорнув його. Почерк був той же таки, причому, напевне, почерк лівші, а коли ще точніше, то жінки-лівші. Коли я глянув на підпис, у грудях мені закалатало…
Тепер я почав краще розуміти причину підсвідомої недовіри, яку відчув, побачивши ті з лівим нахилом рядки на фотопортреті в жалобній рамці: адже мало хто у Франції писав лівою рукою, особливо серед людей, що належали до покоління цього моряка.
Лист, звичайно ж, не був любовний. Проте ті кілька слів багато важили, написані людиною, яку ти, здавалося, втратив назавжди. Я вже ввійшов у роль і, як актор, що грає перед публікою, прочитав:
