Читать «Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці» онлайн - страница 10

Голос її зробився нижчим і глухішим, наче віддалявся. Вона стиха промовила:

— Я часто сплю біля нього, коли він мертвий. Тоді ми разом вирушаємо до раю.

Я знову відчув безпричинну тривогу, ніби мій розум потрапив у порожнину. Мої добрі наміри не дали ніяких наслідків. Я хотів покинути цю кімнату з привидами, де слабнули моє тіло й розум. Якщо почую задовільне пояснення, то негайно піду геть. Я знову повторив запитання:

— Де твоя мама?

— Вона поїхала.

— Коли повернеться?

— Вона не повернеться, — сказала дівчинка.

Я не наважився запитувати ще щось. Тут могла бути сімейна драма, болюча й таємна. Щоб змінити тему розмови я запитав:

— А де твій тато?

— Він помер.

— Скільки разів?

Вона подивилася на мене широко розплющеними від подиву очима, повними докору й співчуття, і мені стало ніяково. Після чималої паузи дівчинка нарешті пояснила:

— Ви верзете дурниці. Коли люди вмирають, то назавжди. Навіть дітям це відомо.

Звичайно, таке твердження здавалося цілком логічним.

Усе ще дужче заплуталось. Як же ці діти можуть жити тут самі, без батька-матері? Мабуть, живуть десь-інде, в діда з бабою чи в друзів, які зглянулись і взяли їх до себе. Але без суворого нагляду діти цілими днями тиняються вулицями. І цей покинутий усіма будинок, без електрики й телефону, — їхнє улюблене місце ігор. Я поцікавився:

— Де ви з братом живете?

— Жан мені не брат, — відповіла дівчинка. — Він — мій чоловік.

— І ви мешкаєте в цьому будинку?

— Ми мешкаємо, де хочемо. А коли наш дім вам не до вподоби, то навіщо ви сюди прийшли? Ми нікого ні про що не просили.

Що ж, вона мала рацію. Я й сам не знав, чого мені тут треба, й спробував обдумати становище, в якому опинивсь: удавана студентка медичного факультету спрямовує мене у цей завулок; хлопчик у мене на очах перебігає вулицю, падає й непритомніє; я переношу його до найближчого будинку; там розсудлива, але схильна до містики дівчинка верзе нісенітниці про мерців, що оживають.

— Коли хочете побачити його портрет, то він висить он на тій стіні, — запропонувала дівчинка. Невже вона здогадалася, що я саме подумав про її батька?

На простінку, між двома вікнами, куди вона кивнула рукою, справді висіла фотографія в рамці з чорного дерева; на ній було зображено чоловіка років тридцяти в мічманській формі. З-за рамки виглядала гілочка свяченого самшиту.

— Він був моряком?

— Звичайно.

— Й помер на морі?

Я був упевнений, що вона знову скаже «звичайно» й ледь помітно стене плечима. Та мені й цього разу не пощастило вгадати. Вона промовила, мов учителька, що виправляє помилку учня:

— Загинув у морі.

Звичайно ж, цей вираз точніший. Одначе такі уточнення зовсім не пасують вікові дівчинки. Складається враження, що вона просто проказує завчений урок. Під фотографією хтось старанно вивів такі слова: «Моїм любим Марі та Жанові од тата». Я озирнувся на дівчинку:

— Тебе звати Марі?

— Звичайно. Як мене ще можуть звати?

Я пильно роздивлявся портрет і раптом відчув, що це якась пастка. В цю мить дівчинка сказала:

— А тебе звуть Сімон. Тут для тебе є лист.