Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 6

Старший трохи надпив і скривився.

Менший випив і виплюнув.

— Воно ж добре, — сказала маркітантка.

— Це що, горілка? — спитав сержант.

— Та ще й найкраща. Але мужики хіба розуміють?

І вона витерла свою чарку.

Сержант знову почав питати:

— Значить, тікаєш, молодице?

— Що ж поробиш!

— Отак, через поля, світ за очі?

— Біжу щосили, потім іду, потім падаю.

— Бідолашна! — сказала маркітантка.

— Люди б’ються, — пролепетала жінка. — Усюди кругом стріляють. Я не знаю, чого вони хочуть. Чоловіка мого вбили. Оце тільки я й зрозуміла.

Сержант стукнув об землю прикладом своєї рушниці й скрикнув:

— От проклята війна, чорти б її взяли!

Жінка продовжувала:

— Минулої ночі ми спали в дуплі.

— Усі четверо?

— Усі четверо.

— Спали?

— Спали.

— Значить, — сказав сержант, — спали стоячи?

І він повернувся до солдатів:

— Товариші, влізти в дупло висхлого старого дерева, — це все одно, що в піхви меча. Ну, та що поробиш! Не всім же бути парижанами, селюки до всього звикли.

— Спати в дуплі! — промовила маркітантка. — Та ще з трьома дітьми!

— І коли діти ревли, — продовжував сержант, — люди, які проходили мимо, певно, дивувались, — стоїть дерево і кричить: «Тату, мамо!»

— На щастя, тепер літо, — зітхнула жінка.

Вона опустила погляд; в її очах застиг покірливий подив перед злигоднями долі.

Солдати мовчки стояли навколо нещасної жінки.

Вдова, троє сиріт. Втікають самотні, всіма покинуті, а кругом, аж до горизонту, гримить війна. Мучать голод, спрага, нема ніякої їжі, крім трави, ніякої покрівлі, крім неба.

Сержант підійшов до жінки і подивився на немовля. Воно перестало ссати, тихо повернуло голову, подивилося гарними синіми очима на страшне, заросле рудим волоссям обличчя і всміхнулось.

Сержант випростався, по щоці в нього скотилася велика сльоза й заблищала на кінчику вуса, наче перлина.

Він підвищив голос:

— Товариші, із усього цього, на мою думку, виходить, що батальйон має стати батьком. Згода? Ми усиновимо цих трьох дітей.

— Хай живе Республіка! — крикнули гренадери.

— Вирішено, — сказав сержант.

І він простяг обидві руки над матір’ю й дітьми.

— От, — урочисто проказав він. — Тепер це діти батальйону Червоного Ковпака.

Маркітантка аж підскочила з радості.

— Три голови під одним ковпаком! — скрикнула вона.

Потім раптом зайшлася плачем, палко поцілувала бідолашну вдову і сказала їй:

— А ця мала, видно, пустунка!

— Хай живе Республіка! — повторили солдати.

А сержант сказав матері:

— Ходім, громадянко.

КНИГА ДРУГА

КОРВЕТ «КЛЕЙМОР»

1. АНГЛІЯ І ФРАНЦІЯ ПЕРЕМІШАЛИСЯ

Весною 1793 року, коли Францію з усіх сторін атакували вороги і трагічною втіхою було для неї падіння жірондистів, ось що відбувалося в архіпелазі Ламаншу.

Увечері 1 червня десь за годину до заходу сонця, на острові Джерсей, у маленькій пустинній бухті Боннюї готувався до відплиття один корвет; стояв туман, що було зручно для втечі, бо небезпечно для плавання. Це судно мало французький екіпаж, але належало до англійської флотилії, що стояла на східному кінці острова, немов охороняючи його. Англійською флотилією командував принц де-Ла Тур д’Овернь з роду Булонських герцогів, і це з його наказу мали вирядити корвет у невідкладній і спеціальній справі.