Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 4

— Гро-Аллен, — відповіла мати.

— Гарні у вас малята, — сказала маркітантка. — На вигляд зовсім як дорослі.

Сержант тимчасом напосідав:

— Говори, жінко. Ти маєш дім?

— Мала.

— Де?

— В Азе.

— Чого ж ти не в своєму домі?

— Бо його спалили.

— Хто?

— Я не знаю. Бій.

— Звідки ти йдеш?

— Звідти.

— Куди йдеш?

— Не знаю.

— Кажи діло. Хто ти?

— Не знаю.

— Ти не знаєш, хто ти?

— Ми просто люди, біженці.

— З якої ти партії?

— Не знаю.

— Ти з синіх? Чи з білих? 3 ким ти?

— Я з моїми дітьми.

Запала мовчанка. Маркітантка сказала:

— А в мене дітей нема. Не було на це часу.

Сержант знову почав:

— А твої батьки? Ану, жінко, розкажи нам про своїх батьків. От мене звуть Радубом. Я сержант, я з вулиці Шерш-Міді. Там жили мій батько і моя мати, я можу сказати про моїх рідних. Скажи нам про своїх. Говори, хто були твої батьки.

— Вони Флешари. От і все.

— Та воно так, Флешари — це Флешари, як Радуби — це Радуби. Але ж є ще стани. До якого стану належали твої батьки? Що вони робили? Що роблять? Чого там вони нафлешарували, твої Флешари?

— Вони були хлібороби. Батько хворів і не міг працювати після того, як його побили киями з наказу сеньйора, його сеньйора, нашого сеньйора, що був добрий до нього, бо батько мій украв кролика, а за це засуджують до смерті. Але сеньйор милостивий, він сказав: «Дайте йому тільки сто київ». І мій батько зостався калікою.

— А далі?

— Мій дід був гугенотом. Пан кюре заслав його на галери. Я була тоді зовсім маленька.

— А далі?

— Свекор мій був контрабандистом. Король звелів його повісити.

— А твій чоловік, що він робить?

— Цими днями він ще бився.

— За кого?

— За короля.

— А ще за кого?

— Ну, за сеньйора.

— А ще?

— Ну, за пана кюре.

— А, стонадцять чортів їм у пельку! — вигукнув один з гренадерів.

Жінка аж підскочила з переляку.

— Бачте, жінко, ми парижани, — лагідно сказала маркітантка.

Жінка молитовно склала руки і скрикнула:

— О господи Ісусе!

— Ану, без забобонів! — гримнув сержант.

Маркітантка сіла біля жінки і притягла до себе на коліна старшенького, що не опирався. Діти завжди заспокоюються, як і лякаються, без видимих причин. Вони мають якесь підсвідоме вірне чуття.

— Бідна ви моя чужиночко! Малятка у вас дуже милі, що правда, то правда. І зразу ж можна догадатися, скільки їм. Старшому — чотири, меншому — три. А ця сопуночка-сосунка така ненажера! Просто жах! Ти гляди, не з’їж свою матір! Слухайте, жіночко, не бійтеся нічого. Вам треба вступити до батальйону. Будете робити те, що я. Мене звуть Гусаркою. Це таке прізвисько. Але про мене, то краще нехай я буду Гусаркою, ніж «мамзель Дворога», як моя матір. Я маркітантка, розношу воду під час бою, коли кругом стріляють і вбивають. Чорт забирай! В нас нога майже однакова, я вам дам свої черевики. Я була в Парижі 10 серпня і подавала пити самому Вестерману. Ото був день! Я на власні очі бачила, як гільйотинували Людовіка XVI, Людовіка Капета, як тепер його звуть. Не хотілось йому помирати! Ну, ще б пак! Подумати тільки, — ще тринадцятого січня йому смажили каштани, і він сміявся в своїй сім’ї. Коли його силою поклали «на гойдалку», як у нас кажуть, на ньому не було ні верхнього одягу, ні черевиків — нічого, крім сорочки, пікейного жилета, штанів з сірого сукна та сірих шовкових панчіх. Я сама все це бачила… Карета, в якій його привезли, була зелена. Чуєте, ходімо з нами, в нашому батальйоні добрі хлопці. Ви будете маркітанткою номер другий. Я навчу вас, що робити. О! Це дуже просто. Дадуть вам манірку та дзвіночок і будете собі походжати в самісінькому вирі, у пеклі. Скрізь кулі, ядра, а ти йдеш та вигукуєш: «Хто хоче пити, хлоп’ята?» І нічого поганого в цьому нема. Я наливаю геть усім. Чому б ні? Білим, як і синім, хоч я сама синя. Ще й яка синя! Але пити я даю всім. Усіх поранених мучить спрага. Вмирають же всі однаково, хоч які в кого погляди. А перед смертю людям слід було б помиритися. Яке безглуздя — битись! Ходімо з нами. Якщо мене вб’ють, ви мене заступите. Ви не дивіться, що в мене такий вигляд, — я жінка добра, та й смілива до того. Не бійтесь нічого.