Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 3

— Це колишній батальйон Червоного Хреста, — додала маркітантка.

А сержант спитав:

— Хто ти така, жінко?

Та дивилась на нього, скам’яніла з жаху. Вона була худенька, бліда, ще молода, в дранті. На голові в неї був грубий каптур, як у всіх бретонських селянок, а на плечі накинута шерстяна ковдра, підв’язана біля шиї мотузком. На скривавлених ногах не було ні черевиків, ні панчіх.

— Це жебрачка, — сказав сержант.

А маркітантка спитала грубуватим солдатським голосом, у якому, проте, відчувалася ніжність:

— Як вас звати?

Жінка промимрила ледве чутно, заїкаючись:

— Мішель Флешар.

Маркітанка тимчасом гладила своєю грубою великою рукою маленьку голову немовляти.

— Скільки цьому пуцьверинку? — спитала вона.

Мати не зрозуміла. Маркітантка повторила:

— Я питаю, скільки вашому маляті?

— А! — озвалась мати, — півтора року.

— Велике вже, — сказала маркітантка. — Годі вже йому ссати. Треба відлучити. Ми йому дамо супу.

Мати почала заспокоюватися. Двоє малюків, що прокинулись, поглядали навколо уже скоріше з цікавістю, ніж з страхом. Вони захоплено розглядали султани на шапках солдатів.

— Ах! — сказала мати, — вони дуже голодні_.

І додала.

— В мене й молока вже немає.

— Їм дадуть їсти, — крикнув сержант, — і тобі теж. Але не в цьому річ. Які твої політичні погляди?

Жінка подивилася на сержанта і не відповідала.

— Ти чула моє запитання?

Вона промимрила:

— Мене зовсім малою віддали в монастир, але я одружилася, я не черниця. Сестри-черниці навчили мене говорити по-французькому. Село наше спалили. Ми тікали так швидко, що я навіть взутися не встигла.

— Я тебе питаю, які твої політичні погляди?

— Я не знаю.

Сержант невгавав:

— Бувають же шпигунки. А шпигунок розстрілюють. Ну, говори. Ти не циганка? Де твоя батьківщина?

Вона й далі дивилась не розуміючи. Він перепитав:

— Де твоя батьківщина?

— Я не знаю, — сказала вона.

— Як? Ти не знаєш, звідки ти родом?

— А! Звідки родом? Знаю.

— Гаразд, звідки ж?

Жінка відповіла:

— З хутора Сікуаньяр, в парафії Азе.

Тепер уже сержантові довелося здивуватись. Він на мить задумався, потім перепитав:

— Як ти сказала?

— Сікуаньяр.

— Та це ж не батьківщина.

— Це мій край.

І жінка, трохи поміркувавши, додала:

— Я розумію, пане. Ви з Франції, а я з Бретані.

— То що?

— Це не один край.

— Але це ж одна й та сама батьківщина! — скрикнув сержант.

Жінка відповіла тільки:

— Я з Сікуаньяра.

— Гаразд, хай з Сікуаньяра, — погодився сержант. — Там твоя рідня?

— Так.

— А що роблять ваші рідні?

— Вони всі повмирали. Я нікого більше не маю.

Але сержант любив поговорити і продовжував допит.

— Усі мають рідних, чорт забирай! Або мали їх! Хто ти? Говори!

Приголомшена жінка слухала ці вигуки, що були схожі скоріше на звірячий рев, аніж на людську мову.

Маркітантка відчула, що треба втрутитися. Вона знову погладила по голівці немовля і поплескала по щоках обох старшеньких.

— Як звати маленьку? — спитала вона. — Це ж дівчинка?

Мати відповіла:

— Жоржетта.

— А старшого? Адже цей шибеник — мужчина.

— Рене-Жан.

— А меншого? Він теж справжній мужчина, та ще який опецькуватий!