Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 2
Віктор Гюго
Посувалися вперед. Ішли навмання, тривожно, боячись знайти те, що шукали.
Час від часу натрапляли на сліди стоянок: випалені місця, потолочену траву, триніжки з гілок, закривавлені віти. Там готували вечерю, там правили месу, там перев’язували поранених. Але ті, що пройшли тут, зникли. Де вони? Може, далеко. А може, зовсім близько, причаїлися з мушкетоном в руці. У лісі все ніби вимерло. Батальйон подвоїв пильність. Місцина глуха, отже — більш небезпечна. Не видно нікого, — тим більше підстав остерігатися. Цей ліс мав погану славу.
У таких місцях завжди могла бути засідка.
Тридцять гренадерів, послані в розвідку під командою сержанта, лишили досить далеко позаду основну частину загону. Батальйонна маркітантка йшла з ними. Маркітантки охоче приєднуються до авангарду. Хоч і небезпечно, зате чого тільки не побачиш. Цікавість — це одна з форм жіночої хоробрості.
Раптом солдати цього невеличкого передового загону насторожились від того добре знайомого мисливцеві почуття, що охоплює його, коли він натрапляє на звіряче лігво. Серед густих заростей почувся якийсь шурхіт. Здавалося, в листі щось заворушилось. Солдати перезирнулися.
Діями розвідників, кожен з яких водночас і пильнує, і вистежує, офіцерам керувати немає потреби: те, що має робитися, робиться само собою.
Не більш як за хвилину місце, де щось ворухнулось, було оточене і замкнене в колі наставленої з усіх боків зброї. Солдати, тримаючи рушниці напоготові і не зводячи очей з підозрілого місця, чекали тільки на команду сержанта, щоб почати стрільбу.
Тимчасом маркітантка наважилась заглянути крізь густий чагарник і в ту мить, коли сержант саме збирався скомандувати: «Вогонь!», вигукнула: «Стій!».
І обернулась до солдатів.
— Не стріляйте, товариші!
Потім кинулася в чагарник. Солдати за нею.
Там справді хтось був.
В гущавині, край однієї з тих круглих ям, які лишаються в лісах від багать, серед гілля, що поспліталось і утворило ніби листяну кімнату, трохи відкриту з одного боку, ніби альков, сиділа на моху жінка й годувала груддю немовля, а на колінах у неї лежало ще дві біляві голівки сплячих дітей.
Це й була засідка!
— Гей, ви! Що це ви тут робите? — вигукнула маркітантка.
Жінка підвела голову.
Маркітантка додала розлютовано:
— Чи ви збожеволіли, що тут сидите! Ще трохи, і вас би застрелили!
Потім, звертаючись до солдатів, маркітантка пояснила:
— Це жінка.
— Самі бачимо, не сліпі! — сказав один гренадер.
— Піти в ліс, щоб тебе вбили! Треба ж вигадати отаке! — не вгамовувалась маркітантка.
Перелякана, приголомшена жінка збентежено озиралася, ніби крізь сон розглядаючи рушниці, шаблі, багнети, суворі обличчя.
Діти прокинулися й заплакали.
— Я хочу їсти, — сказало одне.
— Я боюся, — сказало друге.
Маленьке не переставало ссати.
— А от ти знаєш, що треба робити, — промовила маркітантка до нього.
Мати завмерла від страху.
Сержант крикнув їй:
— Не бійтесь, ми з батальйону Червоного Ковпака.
Жінка затремтіла всім тілом. Вона подивилася на загрубіле обличчя сержанта і побачила тільки брови, вуса та дві жарини — очі.