Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 188

Сімурден сів на солому біля Говена і сказав йому:

— Я прийшов повечеряти з тобою.

Говен розломив чорний хліб і подав йому. Сімурден узяв шматок.

Потім Говен простяг йому кухоль з водою.

— Пий перший, — сказав Сімурден.

Говен напився і передав кухоль Сімурденові, що напився після нього. Говен випив тільки один ковток.

Сімурден пив довго й жадібно.

Під час цієї вечері Говен їв, а Сімурден пив, — певна ознака спокою першого і хвилювання другого.

Якийсь страшний спокій був у темниці. Ці двоє людей розмовляли.

Говен казав:

— Великі події насуваються. Те, що революція робить у цей момент, сховано від нас. За видимим діянням є невидиме. Одне закриває друге. Видиме діяння жорстоке, невидиме — велично-прекрасне. Я розпізнаю це тепер дуже ясно. Як дивно й гарно! Треба було гаразд використати матеріал минулого. Звідси цей надзвичайний дев’яносто третій рік. Під риштованням варварства будується храм цивілізації.

— Так, — відповів Сімурден, — із тимчасового вийде остаточне. Остаточне, тобто відповідність права і обов’язку, прогресивний і пропорціональний податок, обов’язкова для всіх військова служба, зрівняння всіх без ніяких відхилень. І над цим усім пряма лінія — закон. Республіка абсолюту.

— Мені миліша, — сказав Говен, — республіка ідеалу.

Він спинився, потім продовжував:

— О вчителю, в усьому тому, що ви сказали, де приділяєте ви місце самовідданості, самопожертві, великодушності, любові? Зрівняти все — це добре, але привести в гармонію — це краще. Ліра вища за терези. Ваша республіка розважує, розміряє і регулює людину. Моя — підносить у ясну блакить. Це відмінність між геометром і орлом.

— Ти витаєш у хмарі.

— А ви загрузли в обрахунку.

— Гармонія — це мрія.

— Мрія є і в алгебрі.

— Я хотів би, щоб людина була створена Евклідом.

— А мені, — сказав Говен, — більше до вподоби бути створеним Гомером.

Серйозна усмішка Сімурдена спинилася на Говенові, ніби щоб затримати цю душу на землі.

— Поезія. Не вір поетам.

— Так, я знаю ці слова. Не вір подувам вітру, не вір промінню сонця, не вір пахощам, не вір квітам, не вір сузір’ям.

— Нічого цього не можна споживати.

— Звідки ви знаєте? Ідея теж пожиточна. Думати — це живитися.

— Не треба абстракцій. Республіка — це два і два — чотири. Коли я дам кожному, що йому належить…

— Вам лишиться тільки дати кожному те, що йому не належить.

— Що ти розумієш під цим?

— Я розумію безмежну взаємну поступку кожного для всіх і всіх для кожного, що означає суспільне життя.

— Поза точно означеним правом немає нічого.

— Є все.

— Я бачу тільки право.

— А я дивлюся вище.

— А що ж є вище за право?

— Справедливість.

Іноді розмова уривалася, наче кожен заглиблювався в свої думки.

Сімурден перепитав:

— Скажи точніше, бо так я не розумію.

— Гаразд. Ви хочете обов’язкової військової служби. Проти кого? Проти інших людей. Я не хочу зовсім військової служби. Я хочу миру. Ви хочете допомоги бідним, а я хочу знищити бідність. Ви хочете пропорціонального податку, я не хочу ніяких податків. Я хочу, щоб загальні витрати зведені були до найпростішого і сплачувалися з надміру громадського прибутку.