Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 186

— Я голосую за те, щоб мені відтяли голову замість нього.

— За виправдання, — сказав Сімурден. — Пишіть, секретарю.

Секретар написав: «Сержант Радуб: виправдати».

Потім секретар сказав:

— Один голос за смерть, один голос за виправдання.

Голоси поділились.

Тепер мав голосувати Сімурден.

Він підвівся. Скинув свій капелюх і поклав на стіл.

Він не був уже блідий, його лице було кольору землі.

Якби всі присутні лежали в трунах, то й тоді тиша не була б глибша.

Сімурден сказав урочисто, повільно й твердо:

— Підсудний Говен, слухайте. В ім’я республіки, військовий суд більшістю двох голосів проти одного…

Він спинився, немовби вагаючись. Чи він вагався перед смертю? Чи він вагався перед життям? Всі затаїли подих, Сімурден продовжував:

— …ви засуджені до смертної кари.

Його обличчя виражало муку зловісного тріумфу. Коли Іаков у темряві примусив подоланого ним ангела благословити його, на обличчі його, певно, була така ж усмішка.

Та це був тільки відблиск, що швидко зник. Сімурден знову застиг, сів, надів свій капелюх і додав:

— Говен, ви будете страчені завтра при сході сонця.

Говен підвівся, уклонився і сказав:

— Я дякую судові.

— Виведіть засудженого, — сказав Сімурден.

Сімурден подав знак, двері темниці відчинилися, пропустили Говена і замкнулися за ним. Два жандарми лишилися з обох боків дверей, держачи шаблі наголо.

Радуба винесли — він упав непритомний.

IV. ПІСЛЯ СІМУРДЕНА-СУДДІ — СІМУРДЕН-УЧИТЕЛЬ

Військовий табір — як осине гніздо. А в часи революції особливо. Жало громадянськості, яке є в солдатові, висувається охоче й швидко. І не спиняється перед тим, щоб ужалити начальника після того, як ворога прогнано. Відважний загін, що взяв штурмом Тург, загув на всі лади. Спершу, коли дізналися, що командувач Говен випустив Лантенака. Коли побачили, що з темниці, де, як гадали, був Лантенак, вийшов Говен, це електричною іскрою за одну мить рознеслося по всьому табору. Вся маленька армія загомоніла, спочатку бурчали: «Говена мають судити. Але це тільки для годиться. Хіба церковник засудить колишнього! Ми бачили віконта, що врятував маркіза, і ми бачитимемо священика, що виправдає аристократа!» Коли дізналися про засудження Говена, почалося інше бурчання: «Ні, це занадто. Засудити нашого начальника, нашого хороброго командира, нашого молодого командувача, нашого героя! Це правда, що він віконт, але тим більша його заслуга, що він став республіканцем! Як! Його, що звільнив Понторсон, Вільдьє, Понт-Бо! Переможця в Долі і Тургу! Того, хто зробив нас непереможними! Того, хто був мечем республіки в Вандеї! Чоловіка, що п’ять місяців б’є шуанів і виправляє всі дурниці Лешеля та інших! Цей Сімурден насмілився засудити його на смерть! За що? За те, що він урятував старика, який урятував трьох дітей? Піп сміє вбивати солдата!»

Так гув переможний і незадоволений табір. Темний гнів оточував Сімурдена. Чотири тисячі чоловік проти одного. Їм здавалося, що вони становлять силу. Але це була помилка, бо ці чотири тисячі були юрбою, а Сімурден — це була воля. В глибині душі вони знали, що Сімурденові досить наморщити брову, щоб держати армію в покорі. В ці суворі часи досить було тіні Комітету громадського порятунку позаду людини, щоб зробити цю людину грізною і щоб всяке ремство припинилося. Як і до цього обуреного бурчання, Сімурден лишався владним господарем долі Говена, та й долі всіх. Вони знали, що вимагати в нього не можна, що просити марно, що він послухається тільки голосу своєї совісті, того надлюдського голосу, який він чує тільки сам. Все залежало від нього. Те, що він зробив, як військовий суддя, тільки він міг скасувати, як делегат республіки. Тільки він міг помилувати. Він мав необмежені повноваження. Єдиний його знак міг повернути Говенові волю. Він був господарем життя і смерті. Він розпоряджався гільйотиною. В цей трагічний час він був людиною всемогутньою.