Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 187

Нічого не лишалося, як тільки ждати.

Настала ніч.

V. ТЕМНИЦЯ

Судовий зал знову перетворився в кордегардію. Варта була подвоєна. Два жандарми охороняли замкнені двері темниці.

Опівночі чоловік, що тримав у руках ліхтар, зайшов у кордегардію і звелів відкрити темницю. Це був Сімурден.

Він зайшов туди, і двері за ним лишилися напіввідчинені.

В камері було темно й тихо. Сімурден зробив у дій темряві крок, поставив ліхтар на землю і спинився. Чулося рівне дихання сплячої людини. Сімурден задумливо слухав цей мирний шум.

Говен лежав у глибині камери на оберемку соломи. Це його дихання чулося. Він міцно спав.

Сімурден, стараючись якнайменше шуміти, наблизився до Говена і уважно дивився на нього. І в погляді матері, що розглядає своє дитя, не могло бути більше ніжності й виразності. Цей погляд, можливо, був сильніший за Сімурдена. Сімурден приклав, як це іноді роблять діти, кулаки до очей і якусь мить стояв нерухомо. Потім він став навколішки, ніжно підняв Говенову руку і підніс її до губ.

Говен заворушився. Він розплющив очі з несвідомим здивованням збудженої людини. Ліхтар тьмяно освітлював льох. Говен упізнав Сімурдена,

— А, це ви, учителю!

І він додав:

— Мені снилося, що смерть поцілувала мою руку.

Сімурден здригнувся, як здригаються від раптового напливу хвилі думок. Іноді ця хвиля така висока й бурхлива, що здається, вона от-от погасить душу. Але ніщо не вирвалося з глибини Сімурденового серця. Він міг тільки сказати.

— Говен!

І обидва дивилися один на одного. Сімурден з очима, сповненими того полум’я, від якого висихають сльози, Говен з м’якою усмішкою.

Говен підвівся на лікті і сказав:

— Цей шрам, який я бачу на вашому обличчі, це від удару шаблею, який ви дістали за мене. Ще вчора ви були у жорстокій сутичці біля мене і через мене. Якби провидіння не поставило вас біля моєї колиски, де був би я сьогодні? — В темряві. Якщо я маю свідомість обов’язку, я дістав її від вас. Я народився зв’язаний, бо ж забобони — це пута. Ви зняли їх з мене, ви дали мені змогу вільно зростати, і з мене, що був уже тільки мумією, ви зробили справжню людину. В мертвонародженого ви вдихнули живу душу. Без вас я був би карликом. Я існую, завдяки вам. Я був тільки сеньйором, ви зробили з мене громадянина. Я був тільки громадянином — ви зробили з мене мислячу людину. Ви зробили мене здатним до земного життя, а мою душу здатною до життя небесного. Ви дали мені, щоб увійти в людську дійсність, ключ до істини і ключ до світла. О мій учителю! Я вам дякую. Це ви мене створили.