Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 190

Віктор Гюго

— Можливе є таємничий птах, що кружляє над людиною.

— Треба впіймати його.

— Живим.

Говен продовжував:

— Моя думка така: завжди вперед. Якби бог хотів, щоб людина відступала, він би дав їй очі позаду голови. Дивімося завжди в напрямі ранкової зорі, розквіту, зародження. Те, що відживає, підбадьорює те, що підіймається. У тріску старого дерева є заклик до дерева нового. Кожен вік творить своє діло, сьогодні громадянське, завтра людське. Сьогодні питання права, завтра питання винагороди. Винагорода і право — це, по суті, одне слово. Людині мають платити за те, що вона живе. Бог, даючи їй життя, стає їй винним. Право — це вроджена винагорода. Винагорода — це набуте право.

Говен говорив із зосередженістю пророка. Сімурден слухав. Ролі змінилися. І тепер здавалося, що учень став учителем.

Сімурден буркнув:

— Дуже вже ти швидкий.

— Це, мабуть, через те, що в мене лишилося мало часу.

І він продовжував:

— От де, вчителю, відмінність між нашими двома утопіями. Ви хочете обов’язкової казарми, а я хочу школи. Ви мрієте про людину-солдата, я — про людину-громадянина. Ви про людину грізну, а я — про мислячу істоту. Ви створюєте республіку меча, а я створюю…

Він запнувся:

— А я створив би республіку духу.

Сімурден розглядав підлогу камери. Потім сказав:

— А поки що чого ти хочеш?

— Того, що є.

— Ти виправдуєш теперішній момент?

— Так.

— Чому?

— Бо це буря. Буря завжди знає, що вона робить. На один розбитий блискавкою дуб скільки оздоровлених лісів! Цивілізація заражена чумою, цей великий вітер звільняє її від неї. Він, можливо, не дуже розбирається, що вимітати. Але чи може він інакше? Він має зробити таку величезну чистку! Перед жахом зарази я розумію лютість вітру.

Говен продовжував:

— А втім, чого мені боятися бурі, коли я маю компас, і що лихого зроблять мені події, коли я маю живу совість.

І він додав низьким голосом, що звучав урочисто:

— Є хтось, кому не можна заважати.

— Хто? — спитав Сімурден.

Говен підняв палець над головою. Сімурден стежив поглядом за напрямом цього піднятого пальця, і йому здавалося, що крізь склепіння темниці він бачить зоряне небо.

Вони знову помовчали.

Сімурден заговорив:

— Суспільство вище над природу? Кажу тобі, що це неможливо, це мрія.

— Це мета. Інакше навіщо потрібне суспільство? Лишайтеся в природі. Будьте дикунами. Таїті — рай. І в цьому раї не думають. Але краще людське пекло, ніж тваринний рай. Та ні, ніякого пекла. Будьмо людським суспільством. Вищим за природу. Так, так. Коли ви нічого не додасте до природи, для чого ж виходити з неї? Отже, задовольняйтеся роботою, як мурашка, і медом, як бджола. Лишайтеся робочою худобою замість бути мислячими істотами. Коли ви додаєте щось до природи, ви неминуче стаєте більшими за неї. Додавати — це збільшувати, а збільшувати — це підносити. Суспільство — це звеличена природа. Я хочу мати усе те, чого бракує вуликові, усе те, чого бракує мурашникові — монументи, мистецтво, поезію, героїв, геніїв. Носити одвічні тягарі — це не закон для людини. Ні, ні, ні, не треба паріїв, не треба рабів, не треба каторжників, не треба вигнанців. Я хочу, щоб кожен з атрибутів людини був символом цивілізації і рушієм прогресу. Я хочу волі для розуму, рівності для серця, братерства для душі. Геть ярмо! Людина створена не для того, щоб носити кайдани, а щоб розправити крила. Геть людину-плазуна! Я хочу перетворення лялечки в комаху, я хочу, щоб земляний черв’як перетворився в живу квітку і полетів, я хочу…