Читать «Дізнавач» онлайн - страница 73

У залі я сидів нерухомо. І кіножурнал, і фільм.

Переплачувати за таку дурню було нічого.

Свєтка разок притулилася до мене ліктиком, ніби випадково, але я не відповів. Чесно ж їй сказав: ми по-дружньому.

Сеанс закінчився, і я проводив Свєтку додому — вона мешкала в самому центрі, на вулиці Валовій, у бараку. На прощання нагадав про Ладинку, але не поліз обійматися. Хоч вона чекала.

Тепер мій шлях лежав до Штадлера. Але спочатку забіг додому, перевдягнувся в усе цивільне, залишив сидір.

Уже збирався бігти — помітив на столі записку:

«Чекаю. Приходьте. Треба поговорити».

Без підпису. Але підпису й не треба було. Літера «т» — з дашком, як у листі. Лаєвська. Я навіть не подумав, як вона потрапила в хату, щоб цидулку свою проклятущу підкласти.

Кинувся до дверей — бігти до неї.

Але зупинився. Ні. Бігти не можна. Ні сьогодні не можна, ні завтра. Ні скільки сил стане — не можна. Нехай вона сама прийде. Сама прийде і буде благати поговорити.

І до Штадлера ходити не треба.

І до Євки.

Ні до кого.

А треба спати спокійним сном. Заради Любочки. Заради Йосі та Ганнусі.

Акуратно роздягнувся, склав одяг, як Любочка за мною підбирала: піджак у шафу на вішалку, брюки туди ж — на спеціальну вішалку, із затискачами, сорочку на спинку стільця, шкарпетки на підлогу не кинув, а повісив на поперечину табурета. Старі сандалі, в яких ходив хатою, поставив один до одного. Носаками вперед, задниками до ліжка. І вирівняв. Дошка йшла за лінією п’яток. За дошкою й рівняв.

Засинав тривожно, але з почуттям виконаного обов’язку.

Уві сні Свириденко мені докоряв:

— Не утрамбував. Підійшов формально.

Лаєвська не давала про себе знати.

Євка теж.

Я в їхній бік намагався не думати.

Одна думка мене бентежила — як там Басін із хлопчиками.

Але що я міг зробити?

А в кінці червня Свєтка вислідила мене з круглими очима:

— Штадлера знаєте?

— А що таке?

Штадлер був мій таємний співробітник, і не Свєтчине діло цікавитися.

Але вона лізла мені просто в обличчя:

— Німий. Жидуватий. Правильно?

— Не жидуватий, а людина єврейської нації. Далі?

— Еге ж. Дуже єврейської. Заходив учора сюди. І не сам. Із фіфою. З губищами наквацяними. Аж гидко дивитися. У такому віці, а квацяє. Шукали вас у терміновій службовій справі. З губищами каже: «Я — Лаєвська Поліна Львівна, а це — товариш Штадлер Веніамін Якович. Він погано почувається зі здоров’я і німий, то я його супроводжую. Він хотів би зустрітися з товаришем слідчим Цупким». І дивиться на мене, ніби я їй вас із-під столу дістану. Я їй кажу, хоч і не зобов’язана: «Товариш слідчий на завданні». Вона: «А коли буде на робочому місці? Він же й з громадянами має говорити, а не тільки по місту мотатися». Я відповідаю: «Щоб такі, як ви, жили спокійно, товариш слідчий і мотається туди-сюди. А ви напишіть заяву і залиште. Я передам». А вона з усмішкою прогавкала: «Ніяких заяв писати не буду. І товариш Штадлер не буде. Нам особисто треба». А той товариш Штадлер ледве стоїть на ногах. Я кажу: «Ви, товаришу Штадлере, присядьте. Відпочиньте. Нам непритомні тут не потрібні. Тут багато хто зомлівав. Не допомагало». Баба Штадлера хап за руку і повела на вихід. А він іде — чисте теля. Я вам точно кажу — баба і є головна. А він при ній.