Читать «Дізнавач» онлайн - страница 71

Дітей у хаті не було.

Довид глянув на мене невизначено.

Я присів на табурет без запрошення. Навмисне голосно посунувся до столу, щоб Малка за шторкою усвідомила. Але звідти не долинало нічого. Вирішив, що її немає.

Кивнув у той бік:

— Що, господиня на базар пішла?

Довид відповів, що вона вже відходила своє. Сьогодні вночі померла. Йшла з горщиком від Зуселя, з горщиком і впала.

Довид сидів сумирно. Спина пряма і голова задерта підборіддям угору.

— Вона там? — Я показав на шторку.

Довид кивнув.

На тапчані лежала мертва Малка, поруч із нею згорнувся дитям Зусель. У обох очі заплющені. І обидва не дихають.

Я закричав:

— Що у вас тут? Мертва година?

Зусель розплющив очі, як контужений — на звук. Не на смисл.

Вимовив:

— Зусель живий.

І знову ніби перестав дихати. Притиснувся до Малки усіма кістками.

Я зрозумів, що говорити з Довидом за раніше розробленим планом марно. Але все-таки запитав:

— Лаєвська давно приїжджала?

Він відповів одним словом:

— Учора.

— Треба їй відбити телеграму. Адже у вас стосунки.

Довид махнув рукою:

— Їй потрібна моя телеграма! Їй Євсей потрібен був. Через Євсея пристала. Стосунки. Ай!

І схопився за голову, наче тільки зараз зрозумів про Малку, що вона тепер нежива. І що в хаті тепер без жіночих рук.

Виявляється, хлопці були відправлені Довидом для оповіщення сусідів.

Почали сходитися люди.

Зуселя відірвали від Малки і перенесли в кімнату. Потім зрозуміли, що краще б Малку перенести в кімнату для загального огляду і прощання, а Зуселя якраз залишити за шторкою.

Я не брав участі. Взяв Гришка з Вовкою, повів на Десну.

Улаштував змагання наввипередки. На неглибокому місці. Діти розвеселилися. Ми співали пісні.

Маршем повернулися додому.

Командував Файда. Я дав грошей — залишилося після переказу Любочці трохи. Пообіцяв ще вислати. На його адресу. З передачею Довиду, коли той оклигає.

На прощання сказав ще:

— Мироне Шаєвичу, до вас тут уночі Поліна Львівна заходила. Я її гостьове місце зайняв, напевно. Не образилася? Де ж вона ночувала?

Сказав навмання. За внутрішньою підказкою.

Файда заморгав і бовкнув:

— Забігала. Вона вже зовсім їхала в Чернігів, на неї машина чекала. На хвилинку забігла. А ви за хатою сиділи. Я хотів підвести її до вас для ввічливості. Вона засоромилась. Суні книжки привезла. Я покажу, якщо треба. Для технікуму. Три книжки. Не нові, але чисті. Не почеркані.

Я помовчав, ніби роздумував, чи просити показати книжки. І ані слова не сказав.

Тільки від дверей шепнув Сімі — вона тут же тинялася і руки на собі ламала:

— У мене термінова справа. На похорон не залишуся. Хлопчиків у себе кілька днів потримайте, поки Довид оклигає.

Повернувся в Чернігів до кінця робочого дня. Зайшов у відділок.

Свєтка-друкарка в гарній сукні стояла на порозі з сумочкою і когось виглядала.

Я вступив у розмову:

— Чи не мене чекаєш, красуню?

— Люди з роботи, а ви сюди.

— Це ти по годинах заходиш-виходиш. Заздрю. У кіно намилилася?

— Так. У кіно. На подругу чекаю. Запізнюється.