Читать «Дізнавач» онлайн - страница 75

Я їв морозиво машинально. Кулька між двох вафельок крутилася підшипником. І вискочила. Упала на чобіт. Тут же налетіли горобці. Шугнув їх ногою.

Отже. Будьмо відверті — Лілія Горобчик. У ній справа. У ній початок і в ній кінець.

Піднявся. Нещадно розтер залишки морозива.

Жмутком трави витер чобіт. До блиску.

Шлях мій лежав точно. До Лаєвської.

Хвіртка була відчинена. Двері в хату теж.

Поліна Львівна лежала на тапчані. Дрімала. Але з рук уздовж тіла я визначив, що дрімота — удавана. Долоні напружені. І розташовані під незручним кутом. Напевно, побачила мене у вікно здалеку або почула хвіртку і зайняла позицію для зустрічі.

У кімнаті пахло парфумами «Красная Москва».

Вітатися не став.

— Ну що, Поліно Львівно, люба моя, приємно вам було по чужих кишенях шастати? Звично чи, як усі злодії кажуть: уперше, випадково?

Поліна розплющила очі, як артистка, і підвелася.

Сперла об подушку пухкий лікоть і промовила крізь позіхання:

— А, Михайле Івановичу! У вас там ґудзичок ледь тримається. Якраз зніміть, я пришию. Любочка ж іншим зайнята. А ви без догляду. Знімайте, знімайте. І підкладочка у вас розпоролась. Я все зроблю.

З тапчана простягнула до мене руку, долонькою-ковшиком.

Я стримався. І не таких обламував.

— Негайно підводьтеся, громадянко Лаєвська! Досить дурити мені голову. Тут будете відповідати на запитання або пройдемо у відділок? Питань багато. Відповісте на кожне.

Лаєвська спустила ноги, сунула ступні у фільдекосових панчохах у шльопанці, кілька разів шаркнула, зручно вмостилася, розправила халат з драконами.

— Добре. Саме на кожне питання я відповім. Саме на кожне. Хочете ви чи ні. Відповім. Особливо на запитання про Лілію Горобчик. І про те, хто її вбив. Із цього питання почнемо? Чи самі виберете, з якого? У вас же, напевно, списочок довгий?

— Немає в мене списку. В голові тримаю. — Я зберігав спокій, і щоб показати, наскільки спокійний, вийшов на кухню, запалив керогаз, поставив чайник.

Із кімнати Лаєвська тихо сказала:

— У буфеті халу візьміть. Свіжа. З маком. Давайте, несіть, дуже їсти хочеться.

Через секунду Лаєвська сама зайшла на кухню, дістала булку-плетінку, злизала мак зі скоринки.

— Терпіти сил нема. Мак люблю. А ніж ви в столі візьміть. Не соромтеся. Ми як рідні стали. Я так уважаю.

Я не поворухнувся.

Вона сама відкрила шухляду столу. І перебрала один за одним три ножі. Ножі були з хати Лілії Горобчик. Три. А отже, за рахунком, серед них і той, яким убили потерпілу.

Лаєвська дивилася на мене приязно:

— Вибирайте, який більше подобається. Між іншим, вони всі однакові. Але один з привітом. Ви ж знаєте, від кого привіт.

Я промовчав з останніх нервів.

Витяг ножі і з ними пішов у кімнату.

Розклав на столі. Коли останній прилаштовував — вістрям зачепив за вишивку на скатертині. Смикнув — мало не подер.

Лаєвська підскочила, стала долонькою загладжувати візерунок:

— Що це ви так необережно! Ця скатертина — моя весільна. Сама вишивала. Полтавська гладь. А ви раз — і один пшик від краси залишите.

Скоріше за все цей Полінин «пшик» мене й доконав.