Читать «Дізнавач» онлайн - страница 72

Свєтка робила зле обличчя, а круглі підголені брови їй заважали. Виходило кумедно.

Навмання запропонував:

— Візьми мене замість подружки. Я ще у відпустці вважаюсь.

Якось бовкнув удало. У мить вирахував, що зі Свєтки витягну більше, ніж із решти. Жінка. Якщо розпитувати з підходом — дізнаєшся таке, що чоловік при собі буде тримати до смерті.

Перед сеансом грала музика — акордеон. Дехто танцював.

Ми нагодилися із запасом, залишився час для буфету.

Свєтка попросила ситро з тістечками. Я купив. Причому в кишеню ліз з побоюванням — вигріб усі гроші в Острі — Файді.

Але вистачило. Без добавки. Другу порцію Світлані не отримати.

Сам я відмовився, що нічого не хочу — вдома поїв.

Свєтка гмикнула:

— Удома? Чого ж не перевдягнувся? Піджак пожмаканий, в якійсь гидоті, чоботи запилюжені. І мішок важкий не скинув. Дуже поспішав?

Усе-таки баба давно в міліції, нахапалася — питання заскочили мене зненацька. Знову непотрібний прокол.

Але я весело сказав, обіймаючи Свєтку:

— Ой, дівко! Тобі б присвоїти звання. А ти на машинці стукаєш. Не набридло?

Свєтка відсторонила мою руку і суворо вимовила:

— Я у спекулянтів квитки купувала. Наперед, між іншим. З переплатою. Ви мені гроші за свій не забудьте віддати. А бачу я все наскрізь. Дехто мене дурепою вважають. І нехай. Дуреп чоловіки більше люблять. Правда?

— Правда. Гроші за квиток завтра віддам. І за свій, і за твій. Я завжди жінок за свій рахунок у кіно воджу. А краще ти мені розкажи, що у відділку? Які новини? Страх як не хочеться знову впрягатися. Зараз повісять якусь пропащу справу, і прощавай літо. У мене друг в Ладинці мешкає. Там місця гарні. І риба, і все таке інше. Поїхали б з тобою в неділю. Ти як дивишся на пропозицію? По-дружньому, звичайно. Ми з тобою скільки років поруч працюємо.

Свєтка замислилася.

Я роззирнувся довкола. Знайомих не побачив. До початку сеансу залишалося хвилин п’ять. Свєтка із ситро не поспішала. До тістечок не доторкнулася.

Відповіла скоромовкою:

— Поїдемо. По-дружньому, звичайно. Я ж не така, щоб не по-дружньому. А до вас, поки вас не було, жінка приходила. Гарна. Ну, не дуже гарна, але нічого. Одягнена. І босоніжки, і шкарпеточки на ній. І сумочка. Руда-як-біда. Відразу видно, непорядна. Питала і питала, питала і питала: коли та коли, коли та коли. Я їй навмисно відповідала загадками. Нахабна вона. — Свєтка глянула з прицілом. — Мене дорікнула грубістю до громадян. Але я — де сядеш, там і злізеш. Вона в кабінет до Свириденка. А його немає. У Київ поїхав на нараду в світлі нових указівок. Подалася геть із кислою пикою. Більш до мене не підходила. По коридорах вешталася, у хлопців питала.

Я зрозумів — Євка. І саме тоді, коли Зусель нагора виліз.

Це була головна новина. Ще Свєтка розповіла, що містом чутки ідуть, ніби бандити людей хапають і заривають у землю живцем. Одного старого зарили, а він вирився. І не вирився б, якби не бродячі собаки. Розрили. Але заяв ні від кого не надходило, тому вважається, народ зовсім з глузду з’їхав, не знає, щоб іще придумати, щоб вивести ситуацію з рівноваги.