Читать «Дізнавач» онлайн - страница 74

Свєтка дивилася на мене із задоволеним кривлянням.

Я її похвалив:

— Правильно, Світлано, з такими нахабами треба без зайвих слів. У мене ця Лаєвська проходила свідком. І що їй треба, не уявляю. А Штадлера не знаю. Але все одно — шкода, не поговорив з ними. Раптом треба людям допомогти.

Свєтка скисла:

— Допомогти… Ви мені допоможіть. У мене сусід з глузду з’їхав. Ночами в стінку кулаками б’є. Мама боїться. Я не сплю. Зараз залишилася зовсім сама. Мама в село поїхала на тиждень. А мені з буйним за стіною? У нас стінки знаєте які — саманні. Кулаком вгатить — розвалиться. А там я. Сама. Беззахисна. Ось і виходить — у міліції працюю, а користі нема.

Під кінець своєї промови Свєтка скисла з наміром пустити сльозу.

Цього я допустити не міг.

Поклав їй руку на плече і кажу:

— З’ясую, що за фрукт. Налякаю. Без захисту не залишишся.

— Коли прийдете? — Свєтка з нетерплячки аж навшпиньки встала.

— Коли він удома з’являється?

— Він завжди вдома. Не працює ніде. Неробочий елемент, дармоїд. Можу збігати зараз.

— Ні, зараз у мене термінова справа. Після чергування зайду. Не бійся.

Артистка Свєтка гарна, але дурна. І весь її вигляд виказував, що їй не страшно, а навпаки, хочеться мене до себе заманити. По-дружньому.

Повернувся в кабінет. Попитав натяками у товаришів, чи не шукав мене вчора хто-небудь. По коридору погуляв, теж з’ясував щодо відвідувачів по мою душу. Ніхто нічого.

Термінової справи у мене на той момент не було. Зате треба було подумати. Добре подумати і зробити висновки щодо поточного моменту.

Попрямував в міський парк за Червоним мостом. Сів на нашу з Любочкою улюблену лавку біля пам’ятника Сталіну. Під кущем перського бузку. Немовби образ Любочки викликав. Навіть морозиво собі купив на її честь.

Підсумки такі.

Лаєвську я пересидів. Перетерпів. Сама виявила занепокоєння. Пішла на відкриту провокацію. Показала прилюдно, що шукає зі мною зв’язку. Притягла Штадлера для наочності. Отже, їй Довид устиг донести з моєї розповіді, що Штадлер був із Зуселем у мене вдома. Взяла Штадлера за комір і притягла. Мовляв, і Веніамін Якович, німий інвалід, у неї в руках. З усіма його відомостями про візит Зуселя.

Прийти вона прийшла. А якби я на місці виявився? Результат розмитий вийшов. Їй у міліції рота роззявляти ні до чого. Не на це вона розраховувала. Звідки вона дізналася, що я у від’їзді? Вчора я перебував у Количівці. Їздив з розробки.

Причому пішла просто до секретарки. Під кабінет начальника. А їй же прекрасно відомо моє робоче місце. Йшла б туди. Ні. В кабінет не заходила. У нас там завжди хтось є.

Отже, стежила за мною Лаєвська у всій своїй красі? Я б її помітив. Її не помітити ніяк не можна. Або посилала когось, щоб стежив за мною.

Інакше — ніяк. Але навіщо? Витрачати своє немолоде життя на мене як такого? Доводити до сказу, мучити, у тому числі і дружину, і дітей?

Психічна атака. Усе довкола психічна атака. І записка на столі у мене в хаті. І приїзд в Остер буквально по моїх слідах.