Читать «Дізнавач» онлайн - страница 70
Маргарита Хемлін
Випили.
Наполягати на Лаєвській я не міг.
Перевів розмову на сина Файди.
Мирон похвалився успіхами хлопця: навчається в технікумі, буде будівельником.
Я запитав, як звати.
— Суня. Самуїл. — Файда вказав на дружину, — на честь діда — Самуїла Лаєвського.
Сіма Захарівна хитала головою на знак згоди.
Тут я сказав:
— То ваше дівоче прізвище Лаєвська? Може, Поліна Львівна ваша родичка?
Я ледве розчув відповідь:
— Двоюрідна сестра.
Файда аж підстрибнув на стільці:
— Ай, яка сестра! Ніяка! Просто-таки ніяка! Погань вона, а не сестра! Гнати таких сестер!
Коли люди напідпитку, особливо якщо з незвички, то мелють багато. Краще у сп’янілому стані на розмови не тиснути. Облишити. Людина подумки шкодуватиме, що бовкнула зайве. І водночас радітиме, що зайвого ніхто не врахував, не помітив. А якщо потім на тверезу голову за це зайве потягти, нівроку вилізе.
Я заговорив про Остер, про його красу, про дітей, які ростуть усім смертям наперекір.
До появи в хаті сина господарів — Суні — стіл майже спорожнів. Але він і не виявив бажання сідати. Схопив шматок хліба і пішов до іншої кімнати.
Я його впізнав. Той самий єврейчик, який мене вперше зустрів в Острі. І на кого він схожий, я зрозумів. На Євку Горобчик. Саме на Євку. Очі її — розріз особливий. І ніс. У Лілії ніс з горбинкою, а у Євки мало що з горбиком, але й трошки розплесканий на кінці.
Спати мене поклали на хазяйське ліжко, незважаючи на мої заперечення. Подушки, перину і таке інше.
Я покрутився, покрутився і вийшов з хати.
Довго сидів на лавці в садку. Не думав. Дихав повітрям. Якби палив, то й не палив би. Настільки глибоко дихалося. Неспокійно, але глибоко.
До Довида вирушив на світанку. Сіма утримувала обіцянкою налисників з сиром, але я не піддався.
Деякі вважають, що їжею людину можна утримати.
У Довида всі спали. На мій стукіт у шибку не відгукувалися.
Не хотілося будити дітей, а то б я грюкнув зі щирого серця.
Якщо такі справи, побрів до Десни. Вчорашньою стежкою. Помитися, переодягнутися. У Файди було незручно. На березі розв’язав речовий мішок. І виявив, що фінки нема. Де мій сидір розв’язували: у Довида, у Файди — невідомо. Вузол рідкісний, калмицький, мене сержант Дамдинов навчив на фронті, скопійований спритно. Отже, старався хтось. Розумів, що за вузлом відразу видно — лазили чи ні. Але ходовий кінець удвічі не складений. Я колись Євсея вчив. Він засвоїв, але плутався. Вовтузився довго. А Гришко відразу навчився, хоч тоді зовсім малий був. Але буває, випадково і не такі вузли зав'язують-розв’язують. Може, Файда або Сунька?
Єдине, з чого порадів, — лист у кишені кітеля. Помацав кишеню. Порожньо. Розстебнув, вивернувся сам навпіл разом із кишенею. Порожньо.
Пшик.
Кітель скидав тільки у Файди. Ближче до ліжка присунув стілець і повісив. Коли в садок виходив — не накинув.
Ось вона, їжа. Прокол показовий. Треба працювати над помилками.
Вимився весь у повному сенсі. Шкіра аж рипіла на дотик.
Кітель сховав. На нижню сорочку вдягнув піджак. Галіфе і чоботи залишив. Зовнішній вигляд мене влаштовував — і в формі, і в той же час натяк — у формі, але не в повній. Можна і не силою говорити, а зигзагами. По-людськи. Тобто трошки навіть і закон обійти за потреби.