Читать «Дізнавач» онлайн - страница 127

Євка знову присунула до себе капшук. Розв’язати навіть не спробувала.

— Має бути п’ять золотих царських червінців. Це моє. Решта — ні.

— Тобто тобі відомо, що тут ще є, крім монет? Тобто тут і твоє, і не твоє? І що тут не твоє?

Євка знизала плечима.

— Розв’язуйте і дивіться. Я не маю наміру.

— Сама розв’яжи.

— Не буду. Ви принесли, ви й розв’язуйте.

— Ну, якщо ти за своїм гидуєш лізти, я тим більш не полізу. Для мене, там усе не моє. Здам куди слід, оформимо на користь державі. За законом.

Євка схопила капшук і стала розв’язувати.

Не виходило. Вона тягнула не за той кінець. І не туди.

Я чекав.

Коли Євка втомилася, взяв капшук у неї з рук. Розв’язав. Вміст вивалив у безпосередній близькості перед нею. Дещо у візерункових дірочках застрягло ріжками — коронки, а червінці лягли акуратно, один до одного, зверху, а вже на них — каблучки і брошка. Гроші окремо, делікатною рурочкою.

— Ну, Єво, дивись. Рахуй. І я з тобою буду рахувати, щоб ти не помилилася.

Євка дивилася на скатертину — в дірки. Кожну вимірювала поглядом. Очима забирала червінці. Зробила жест уперед, але зупинилася.

— Що, Єво, гидко?

Єва кивнула.

— Розповідай, Єво. Скоро у тебе весілля. Жити треба. Хата твоя тріскається. І парканчик, щоб крізь шпарини не зазирали, і рами, — все треба міняти. І білизна постільна, щоб чоловікові приємно, і канапу, і ліжко. І посуд. І каструлі-сковорідки. І клейонку на стіл треба нову. Модну. І вдягнутися, та інше. Розповідай, Єво. Не гукати ж Хробака, щоб він твій посаг виколупував. А все чесність твоя. Сказала б, що все — твоє. Як-небудь удвох із чоловіком потім розібралися б. Коли гидота відринула б від тебе.

Євка розповіла про таке.

Коли дівчаткам виповнилося по шістнадцять, батько їм показав схованку в столі. П’ять золотих червінців. Оголосив це їхнім посагом, щоб вони пам’ятали, що не голодранки, коли будуть примірятися до женихів.

Лілька єхидно зауважила, що п’ять на двох не ділиться. Хіба розпиляти один.

Батько припинив її міркування. Сказав: «Ви з Євочкою одне ціле. Щоб я більше такого не чув».

Саме собою розумілося, секрет слід було зберігати і язиком по Остру не плескати. Але чи то Лілька, чи то сам Соломон Горобчик комусь натякнули щодо золота в столі — за себе Євка ручалась — чи просто люди обговорювали без належного знання, але Остром загуляли чутки про царські червінці Горобчиків.

За радянської влади поговорили і перестали, а перед евакуацією знову згадали. Навіть не по-людськи жартували, що з цими грошами Горобчик за німців відкриє комерцію на широку ногу і завалить ґудзиками все довкола. Ймовірно, передбачалося, що грошей там на цілий банк. У народній свідомості гроші мають таку силу — зростати по мірі їх приховування.

Соломон відмахувався і в жарти не вступав. Німці були вже коло носа.

Євка поїхала в евакуацію, Лілька зникла, батько з матір’ю залишилися в хаті. І гроші теж залишилися. Начебто.

Після війни Євка повернулася, дізналась страшну правду про смерть батька і матері. Пішла по поліцайських хатах. Їй добрі люди вказали, хто в той проклятий день у хаті Горобчиків стіл трощив. Ходила Євка не сама. З Файдою. Як із представником влади. Він щойно повернувся з фронту, з медалями й одним орденом. Був сорок п’ятий рік, тільки-но оголосили перемогу.