Читать «Дізнавач» онлайн - страница 125
Маргарита Хемлін
І обхопила своїми руками шию, ніби зібралася задушиться.
Я злякався такого жарту.
Але зумів підтримати настрій:
— Від того, що душать, залишається негарний слід. Странгуляційна смуга. Якщо мотузкою або дротом. Або якщо голими руками — криваві синьці. Усі пальці карбуються. Я надивився.
Лілька ще більше засміялася:
— Не лякай мене! У такій справі краса — на останньому місці. Я теж надивилася. Ну, скільки даси?
— Ніскільки я тобі не дам. Ні на вигляд, ніяк. Ти така, як є. Ти завжди така була і завжди така будеш.
Лілька погодилася.
Але мене не пожаліла:
— А ти скоро старий станеш.
— Чому?
— Тому що у тебе всередині голосно, а зовні тихо. Ти зі мною кричиш у ліжку. А не помічаєш. Мене приглушуєш. Я без крику не можу. З мене крик виходить разом із задоволенням. Заодно. Ти не розумієш. У тебе навіть усередині таємниця і секрет. Я втомилася від секретів. Може, тільки коли ти у мені, у мене якась засувка відсувається — і я все із себе назовні випускаю. Все-все.
Я навіть образився. Лілька сильно кричала, правда. Але я? Не помічав. А вона дорікнула. Не мусить чоловік кричати. Ніяк не мусить.
Нічого я не знав про Лільчине життя. Ні хто батьки, ні де раніше мешкала. Не знав про сестру-близнючку.
Навіть паспорт її не дивився. Спеціально. Знав, де лежить. А не заглядав.
Якби перевірив паспорт — вийшло б, що усвідомлюю свої дії. Цього я допустити не міг. Не виправдався б перед собою і перед Любочкою.
Випадково з’ясувалося, що Лілька працює на взуттєвій фабриці.
Я прийшов, а вона палець бинтує.
— На конвеєрі поранилася. Трохи засунула палець під ціпок, щоб не проспати, коли піде. Поламка була, лагодили, те-се. Думаю, подрімаю. І заснула. А він пішов на всю котушку. Ледве висмикнула!
Запитав, де працює.
Вона сказала — на взуттєвій.
А то б і не знав.
У мене — форма. Ясно без слів. Лілька ніколи про мою службу не прояснювала.
З тих пір уявляв її в хустинці за роботою, як вона заготівку бере, намазує підошву клеєм, як майстер її сварить або хвалить. Як їй хочеться спати після мене, і вона заплющує очі на секундочку, щоб краще згадати, і тицяє повз банки з клеєм. Або так — палець під конвеєрну стрічку кладе і прокидається від болю.
Я не порівнював свою Любочку і Лільку. Кохання є кохання. Родина є родина. І обов’язки є обов’язки.
Але коли Лілька кричала, я боявся, що аж у госпіталі чують. І Любочка чує. Вона, звичайно, не зрозуміє чому. Але хтось може пояснити.
Ось до чого я доходив у своєму абсурді.
Були періоди, коли я силою змушував себе відокремитися від Лільки. Виходило погано.
Останнім часом, перед своєю передчасною смертю, Лілька здала позиції. Іноді прогулювала робочий день. Лежала та й лежала на канапі. Одягнена, іноді в ботах.
Казала:
— Зібралася на фабрику, але не пішла.
На питання — чому? — не відповідала.
Одного разу запитав відверто — чи вона не вагітна.
Вона скинулася і образила мене до самих глибин такими словами:
— Якби ти знав те місце, куди мені майбутніх дітей запхати. А ти не знаєш. І ніхто не знає. Та я сама не знаю.
Дурепа.
Після такої образи я витримав тиждень. А потім уже побачив її мертву на подвір’ї 18 травня 1952 року.