Читать «Дізнавач» онлайн - страница 123

І таким голосом сказала, що баба негайно гроші мені в руку тицьнула, потім швиденько згребла крихти зі снігом і кинула через плече. Налетіли горобці і склювали. Без сліду.

Я не звик, щоб за мене заступалися жіночим голосом.

Кажу:

— Гаразд. Нехай скаже спасибі, не хочу зв’язуватися. Ще раз наткнуся на таке — в міліцію відведу.

Торговка дивилася на мене невидячим поглядом, як у них прийнято, коли їхні шахери-махери випирають назовні.

Я дістав посвідчення і показав.

Вона враз змінила ставлення.

— Ой, вибачте, товаришу міліціонер. Від морозу товар псується.

Моя захисниця засміялася. І так засміялася, що червоний язик трохи висунувся між білих зубів. І руками сплеснула, і зігнулася від сміху. І закашлялася від морозного повітря.

Я її машинально по спині трохи постукав.

Пальто у неї виявилося товсте, м’яке. Ворсисте на дотик.

Вона й каже:

— То ви міліціонер? А я за вас розкричалася! Ну гаразд. Наступного разу ви за мене цитьнете на кого-небудь. Цитьнете?

Я, звичайно, обіцяв.

Вона пішла. А я подумав, що й не впізнаю її, якщо побачу знову. Тільки руде волосся з-під хустки. Але це прикмета, а не портрет.

І не хотів, а купив льодяники.

Перед самою зустріччю з Любочкою забіг у гуртожиток — перевдягнувся у форму. Одягнув шинелю. Стару заячу шапку змінив на кубанку. Краси, звичайно, більше, але менше тепла.

Любочка на побачення прибігла на секунду — повідомити, що в госпіталі багато роботи і її на вечір не відпускають.

Домовилися наступного дня.

Оскільки як гостинець у мене були льодяники, я дав кульочок Любочці. Вона й не подивилася, затиснула його в руках.

Відчула на дотик:

— Льодяники?

— Льодяники.

Любочка швидко висмикнула один і захрумтіла.

Я запитав з тривогою:

— Солодкий хоч?

— Солодкий!

Люба втекла з льодяником за щокою. Я дивився їй у спину й уявляв, як льодяник крутиться в неї під язиком, як льодяник натикається на зуби і цукрові крихти тануть у роті.

Треба було дочекатися наступного дня.

Треба було негайно йти до себе. Але я не пішов.

Я ходив навколо пам’ятника товаришу Сталіну, у світлі ліхтарів, кружляв і кружляв. Аж у голові затьмарилося. Дехто з тих, що гуляли, дивлячись на мою міліцейську форму, вважали, що я виконую свій обов’язок на посаді і зверталися з різними питаннями. Де ковзанка? До скількох працює? Чи дають напрокат ковзани? Чи закривають парк на ніч?

Я відповідав радісно, чим приносив користь людям.

І ось до мене підійшла та сама жінка. З базару. Руда. Я розгледів її обличчя під ліхтарем.

Вона з осудом сказала:

— Товаришу міліціонер! Я за вами давно спостерігаю. Що ви тупцяєте? Ви б зайшли вглиб, де освітлення немає. А то ви тут гуляєте, а людям страшно в темряві.

Я зібрався щось відповісти на зразок жарту.

Але тут вона мене впізнала.

— Це ви?

— Я. Ні на якій посаді я тут не перебуваю. Гуляю. А якщо вам небезпечно йти в темряву, я вас на знак подяки можу провести.

Вона знову засміялася.

— Я не за себе боюся. Мене проводжати не треба. А якщо ви гуляєте, то по колу ходити не треба. Збоку смішно.

— А ви гуляєте чи проходите повз?

— Повз. Йду від подруги. Додому. Я на Клари Цеткін мешкаю. Ось там темрява — то вже темрява! Ні однісінького ліхтарика. Ось там страшно, то вже страшно!