Читать «Дізнавач» онлайн - страница 124
Маргарита Хемлін
— Провести?
— Ну, проведіть. Розімнетеся. В чоботях замерзли?
Зізнався, що встиг уже змерзнути. І шинель наскрізь промерзла.
Клари Цеткін — поряд. Метрів триста.
Без слів ми пройшли шлях.
Без слів зайшли в будинок.
Без слів далі все сталося.
Досі не розумію, як у Лілі Горобчик вистачило безсовісності відразу зі мною і цілуватися, і так далі. Я що? Я чоловік. А вона все-таки жінка. Має бути скромною, гордою.
Ліля була не горда. Вона відразу себе так поставила, що у нас особливі стосунки. Про кохання не говорила. Я таких не бачив. Хоч з дівчатами мав справу.
Мені, звичайно, доводилося чути, що є дуже пристрасні жінки. Але сам я їх не зустрічав у своєму досвіді.
І ось Ліля.
Вона мене всього брала. А я здуру віддавав і віддавав, до останньої краплі, наче на майбутнє мені нічого не знадобиться.
Ми бачилися спочатку дуже часто. І кожного разу я казав собі і їй: «Більш не прийду».
Особливо засмучувало мене, що будинок Лілі містився за три хвилини ходи від госпіталю. Небезпека зустріти Любочку висіла над моєю головою щохвилини.
Будьмо відверті, завжди можна придумати, чому я опинився поруч. Ну раз, ну два. А якщо і три, і чотири? І мій вираз обличчя і загальний стан? Я не вигадник. У мене і совість, і все інше.
Якби Ліля взяла моду мене проводжати, як часто вигадують собі жінки: до повороту, до наступного ліхтаря і так далі, я б не зміг відмовити.
Але Ліля й не поривалася.
Я підводився і йшов.
Вона лежала, ніби мене й не було. Ні приходу, ні відходу.
Але жодного разу за весь час Любочку я в очі не зустрів.
Ми розписалися з нею, як і планувалося спочатку. До Лілі. Я не міг змінити обіцянку. Люба перебувала в Чернігові зовсім сама. Нікого з рідних у неї в результаті війни не залишилося. Знімала куток у халупі біля базару. Господар — п’яниця, господиня йому у всьому підспівувала і навіть експлуатувала Любочку на всі сто. Люба і прала на них, і готувала.
Від мене вона отримала все, не кажучи про теперішню квартиру. Таким чином я Любочку буквально врятував. Вона б зі своїм здоров’ям довго не протягнула у наймичках.
Поводився з Любочкою дбайливо. Вона була для мене всім світлом у віконці.
Одного разу висловила:
— Ми з тобою — сироти. Тому ніколи одне одного не кинемо. У нас справжнє кохання до смерті.
Я відразу хотів заперечити, що сирота вона, а я не сирота. Але змовчав, бо зрозумів: вона набагато молодша за мене і ще пам’ятає своїх батьків як живих. А я вже пам’ятаю і усвідомлюю їх тільки як мертвих. Тому що мій вік перетравив їх не дуже давню смерть. Не я особисто, а вік.
Пояснювати Любі різницю не став. Щоб не турбувати її думками.
З Лількою — інакше.
Вона була старша за мене. Я не цікавився, наскільки.
Одного разу вона запитала:
— Скільки років ти мені даси на вигляд?
Я засумнівався.
Чесно сказав:
— Не знаю. Не вмію визначати у жінок.
Ліля погладила себе по шиї — спереду, і засміялася:
— У мене шия гарна. І руки. Молоді. Сама дивуюся. На місці я застрягла за віком, чи що? Раптом мене вже нема, а я думаю, що є?