Читать «Дізнавач» онлайн - страница 122

І скільки я заради неї наробив! Ну, гаразд, не особисто заради неї. Заради нашого кохання.

Я довго не хотів паплюжити ім’я Лілії Горобчик. Витягувати назовні, що нікого не повинно стосуватися. Настав час.

Так. У мене з Лількою за її життя було. І довго було. Я вважав, що нікому це невідомо. І вона мене запевняла, що ніхто не в курсі. Якби я хоч на хвилину припустив, що наші стосунки вийшли в якійсь частині з-під контролю секретності, я б з Лількою порвав. Але я не знав. Я не знав і не думав, що вона з Лаєвською розмовляє на теми мене.

Я без осуду. Жінка. Їй треба було від вражень позбавлятися хоч як. Вона їх у собі тримати не могла. І треба віддати належне Поліні. Не рознесла далі.

Тільки тепер видає по крапельці. Як скалку із себе вичавлює разом із кров’ю. І свою кров з моєю перемішує.

З Лілією Горобчик я познайомився в січні 1947 року.

У свій вихідний день гуляв по місту. Настрій у мене був бойовий, оскільки все життя знову виявилося у мене попереду — кілька тижнів тому останній осколок витягли з моїх грудей успішно. Як я згадував, особливо за мною доглядала в госпіталі санітарка Любочка, яку я покохав тоді ж і умовився з нею одружитися найближчим часом.

Наше побачення було призначено на вечір у міському парку біля пам’ятника Йосипу Віссаріоновичу Сталіну.

Я йшов з найчистішими і найдобрішими сподіваннями на майбутнє. Дивився в небо і уявляв, як на ньому спалахнули вечірні дрібні зорі, і під цими зорями ми з Любочкою погуляємо по снігових доріжках.

Завернув на базар з метою придбання подарунка. Найкраще — цукерки. Їх можна їсти на ходу. До того ж солодке привертає до доброти і спокою.

Хотілося придбати не саморобні льодяники, а саме цукерки у фантиках. Я б розгортав їх і давав просто з руки Любочці. Годував її, начебто вона пташка.

Але в обгортках не знайшов.

Тоді купив гарні коржики у вигляді кілечок. Скуштував один і залишився дуже задоволений.

Сунув кульок у кишеню фуфайки і розвернувся, щоб іти своєю наміченою дорогою.

Тут мене легенько взяла за рукав жіноча рука без рукавички.

— У вас печиво впало! Ви промахнулися повз кишеню!

На снігу розсипалися мої коржики, і причому розкришилися, не витримали удару. Тобто виявилася халтура. Збирати по крихтах я не став.

Подивився на продавчиню з осудом.

Вона заголосила, що я наступив і сам винен. Але я знав, що не наступав. Просто впустив.

Жінка, яка смикнула мене за рукав, сказала продавчині:

— Я зараз усе зберу і в рот твій поганий запхаю. Зі снігом. Гроші віддай товаришеві. Ну.