Читать «Дізнавач» онлайн - страница 121

Я запитав, якщо вона прийомних дітей не хоче, чому не сказала одразу. Якщо наперед бачила мої дії. Про особисту частину залишив без уваги. Щоб не загострювати.

Люба знизала плечима:

— Чому я дітей не хочу? Це ти хочеш або не хочеш. У мене таких слів немає. Ти захотів Євсеєвих дітей — усіх, і привів. І я їх буду любити і виховувати. Тільки не тому, що ти так вирішив, а тому що мені все одно кого любити, кому себе на корм переводити. Тільки б не тобі. Не тебе собою годувати.

Люба стояла біля підвіконня, про яке раніше радила, що до нього треба прилаштувати дошку — їсти замість стола. Я прикидав, яка завширшки знадобиться дошка. Не менше сороковки.

Здебільшого не слухав.

Запитав, чи давала вона раніше ключ від нашої квартири Лаєвській.

Люба сказала, що давала. Перед своїм від’їздом у Рябину. Щоб Поліна з господарства, якщо знадобиться, мене не турбувала, а сама приходила за домовленістю зі мною.

— А з чого ти взяла, що я можу з нею домовитися про господарювання чи ще про щось? Ти знаєш, я її терпіти не можу.

Люба з готовністю відповіла, що у неї є причини давати ключі довіреній жінці. Без мого відома. Вона тут прописана нарівні зі мною.

— То ти навіщо ключі давала Поліні? Щоб вона мене перевіряла чи щоб борщ мені варганила?

Люба не відповіла.

Я погладив її по голому плечу і повернувся в кімнату. Притулився скраю біля Гришка і Вовки.

Уранці до шостої тихенько зняв мірку з підвіконня. І пішов. Капшук прихопив із собою — від Гришка подалі.

У мене залишалося ще скількись-то до виходу на службу.

До Лаєвської я не поспішав.

Люба завдала мені удар у спину. І хоч говорила вона не своїм голосом і не своїми словами і виразами, а відомо чиїми — Поліни, я відчував сильну гіркоту.

Перебирав у голові час, який ми прожили разом. Крім її внутрішньої краси і скромності нічого не спливало. Вона сумлінно доглядала за мною в госпіталі, де виявляла самовідданість. Нехай вона звикла у війну це робити і підняла на ноги сотні і сотні понівечених у боях. Але мене вона покохала. Вона сама сказала. Я її не просив. Питання стояло, чи дістане до серця осколок. Операція нічого не обіцяла на всі відсотки. Перед тим як мене відвезли в хірургію, Любочка звірилася в коханні.

А відносно того, що по-жіночому вона незадоволена, то могла мені сказати по-товариськи, як найближчій людині, а не робити трагедію тепер, після стількох років спільного життя.

Я тільки йшов у неї на поводі і робив, як вона дозволяла.

До того ж я був упевнений: Лаєвська до неї і туди залізла. Наплела чогось. Відомо чого. Як буває і як не буває. Сама б Любочка не додумалася. Їй і не треба нічого такого. Якби треба — я б відчув. Угадав. Між нами була довіра. А Лаєвська її розбила. На якійсь своїй примірці й розбила. Наливочки хильнула і паскудство яке-небудь Любочці навіяла, ніби колишня подруга. А Люба їй повірила. Виходить, до неї довіра була. Розкрита вона була тоді для довіри. І довіра до Лаєвської стала більшою за довіру до мене. Отже, підточував її черв’ячок. Черв’ячок на бік Лаєвської ліг — і переважив усі наші спільні роки. А мені виду не подавала. Ось у чому основна образа.