Читать «Дізнавач» онлайн - страница 120

— Лаєвська.

Я запитав, під яким приводом вона з’явилася.

Люба відповіла, що зателефонувала до Лаєвської від сусідки.

Моє здивування Люба припинила:

— Лаєвська Йоську виходила, інших подруг у мене немає. Мені треба поговорити з кимось, по-жіночому. Я б з глузду з’їхала, якби не поговорила.

— Почекати мене і зі мною поговорити не могла? Я тебе й по-жіночому і по-всякому знаю напам’ять із заплющеними очима.

Люба твердо сказала, що зі мною більш говорити не має наміру. Жити — так. Буде. І як жінка, і як узагалі. Але говорити і обговорювати — ні.

Ми перешіптувалися з нею через голови дітей. Я побоявся, що вони прокинуться, і запросив Любу вийти на кухню.

Вона підвелася і пішла. Я — за нею.

І тоді вона мені виклала.

Діденко розповів їй про лист нібито Зуселя. Що там писалося. І висловив припущення, що я щось зробив проти закону, бо органи — вище міліції — під маскуванням Зуселя збирають на мене матеріал. І щоб Любочка береглася. І берегла дітей.

Лист Микола Іванович залишив без відповіді. Але коли я до нього прийшов, пов’язав мою появу із цією цидулкою. Тому й не здивувався.

Те, що не зі слів Табачника лист начерканий, Діденко не сумнівався. І виходило, що тепер я приплутаю також його до своєї справи.

Те, що я вивів розмову на Зуселя, Діденко сприйняв спокійно — підтвердилося його побоювання, що має місце провокація. Чи з мого боку, чи чорт-зна з чийого.

Він зітхнув вільно, коли я поїхав. Але після отримання мого письмового прохання прихистити на літо Любочку з дітьми остаточно розгубився. При цьому для себе вирішив: час йому зводити рахунки з життям по-доброму. Тобто пора вмирати від старості. Чим він утече від участі у всій цій історії. Він зробив собі труну і передав свої речі в мою родину, щоб вони принесли користь. Як сільській людині, йому було нестерпно думати, що добро пропаде в чужих руках.

Люба закінчила розповідь так:

— Петро за ним догляне до останнього подиху. Ми з ним обговорювали. А ти мені, Мишо, скажи з усієї душі, що ти зробив? Чому навколо тебе люди вмирають своєю смертю і особливо не своєю? З якої причини? Ти мені дорікаєш, що я з Лаєвською радитися схотіла, а не з тобою. Ну, тепер з тобою. Що ти мені скажеш?

Я попросив, щоб Любочка спочатку сказала, що їй порадила Поліна.

— Поліна нічого не порадила. Вона тісто місила і в магазин по продукти бігала. Ти вивантажив нас — і знову бігом-скоком. Нічого Поліна не сказала. Боялася, що ти її тут заскочиш. Поспішала піти.

— А я тобі, Любо, відповідаю: я ні в чому не винний. Ти старому чужому віриш, Лаєвській віриш, віриш усім. Тільки не мені. А що Лаєвська тебе навіть у лікарні мордувала всілякою дурнею — ти забула? Забула, що вона тебе Лількою Горобчик в очі тицяла? — Я сказав зайве.

Але Люба жваво відповіла:

— Еге ж, Лілька… Саме про Лільку Поліна лише й заїкнулася. Що їй зараз соромно, що не треба було мені в лікарні про твою Лілечку казати. Так і повторила двічі, двічі: «Мишкову Лілечку». Я захотіла уточнити, але Поліна затисла собі рота. І так затисла, що аж зуби в неї пішли всередину. Але я зрозуміла. Ти мені приготувався Петром сліпим докоряти. Я думала, почекаю, коли почнеш. Потім скажу. А тепер чекати не буду. Я хотіла, щоб з Петром у мене сталося. І він хотів. Не вийшло. Другого разу не було. Це у тебе все завжди виходить. Ти мене беріг, і коли спали з тобою, беріг. А я хотіла, щоб ти мене наскрізь, як баби розповідали, щоб я криком кричала. Ти мене до кісток об’їв, але обережненько. До самісіньких кісток. Дозберігався. Нехай тепер дітям — те, що лишилося від мене.