Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 8

— Авжеж, люб­лю, та ще й шаную, тому що чесні люди рідко трапляються... Але ти, здається, розбагатів, друже? — провадив кравець, скоса глипнувши на купку золота і срібла, яку висипав на стіл Дантес.

Юнак помітив, як в очах сусіди блиснула іскра захланності.

— Та це не мої грошенята, — недбало відказав він. — Я сказав батькові, що боявся застати його в нестатках, а він, щоб заспокоїти мене, висипав на стіл усе, що було у нього в капшуці. Сховайте гроші, тату, якщо тільки сусідові вони не потрібні.

— Ні, друже мій, — сказав Кадрус, — мені нічого не треба, та й, слава Богу, ремесло годує майстра. Бережи грошенята. Зайвих ніколи не буває. При всьому цьому я тобі вдячний за твою пропозицію не менше, ніж якби й скористався нею.

— Я запропонував від щирого серця, — сказав Дантес.

— Не сумніваюся. То ти в добрих стосунках із Моррелем, хитрунчику?

— Пан Моррель завжди був дуже добрий до мене, — відказав Дантес.

— Що ж, тоді ти дарма відмовився від обіду.

— Як відмовився від обіду? — запитав старий Дантес. — Невже він гукав тебе на обід?

— Так, тату, — відказав Дантес і всміхнувся, помітивши, як вразила старого незвичайна честь, яку виявили його синові.

— А чому ж ти відмовився, Едмоне? — запитав старий.

— Щоб хутчій прийти до тебе, тату, — відказав юнак. — Мені кортіло побачитися з тобою.

— Моррель, напевне, образився, — вкинув Кадрус, — а як збираєшся стати капітаном, то не слід суперечити судновласникові.

— Я пояснив йому причину відмови, і він зрозумів мене, сподіваюся.

— Щоб стати капітаном, треба трохи підлеститися до господарів.

— Я сподіваюся стати капітаном і без цього, — відказав Дантес.

— Тим ліпше, тим ліпше! Це потішить усіх твоїх давніх друзів. А там, за цитаделлю Сен-Ніколя, я знаю декого, хто буде особливо задоволений.

— Мерседес? — запитав старий.

— Так, тату, — сказав Дантес. — І тепер, коли я тебе побачив, коли знаю, що ти здоровий і що в тебе є все, що тобі треба, я попрошу твого дозволу вирушити в Каталяни.

— Іди, сину мій, іди, — відказав старий Дантес, — і нехай благословить тебе Господь дружиною, як благословив мене сином.

— Дружиною! — устряв Кадрус. — Бачу, ви надто вже квапитеся; ще ж вона й не дружина йому ніби!

— Ні ще, та, либонь, незабаром стане, — відказав Едмон.

— Хоч як там воно буде, — сказав Кадрус, — ти добре вчинив, що поспішив із прибуттям.

— Чому?

— Таж Мерседес — красуня, а в красунь не бракує залицяльників; у цієї — аж надто, бо вони черідками ходять за нею.

— Справді? — сказав Дантес із усмішкою, у якій помітна була тінь неспокою.

— Так, так, — закивав Кадрус, — і непогані люди трапляються; та, сам розумієш, ти незабаром станеш капітаном, то тобі не відмовлять, либонь.

— Це означає, — підхопив Дантес із усмішкою, що насилу ховала його неспокій, — це означає, що якби я не став капітаном...

— Гм! Гм! — пробурмотів Кадрус.

— Ну, — сказав юнак, — я ліпшої думки, ніж ви, про жінок узагалі і про Мерседес зокрема, і я певен, що, буду я капітаном чи ні, вона залишиться мені вірна.

— Тим ліпше, — сказав Кадрус, — тим ліпше! Коли одружуєшся, треба вміти вірити; та все одно, друже, я тобі кажу: не гай часу, іди, заяви їй про своє прибуття і поділися надіями.