Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 6

Та була величезна різниця у виразі цих двох поглядів, що стежили за тією самою людиною.

II. Батько і син

Поки переповнений ненавистю Данґляр намагається кинути підозру на свого товариша, нашіптуючи судновласникові різну гидоту про нього, підемо за Дантесом, який, пройшовши всю вулицю Каннеб’єр, поминув вулицю Ноай, увійшов у невеличку кам’яницю на лівому боці Меянських алей, прудко піднявся темними східцями на п’ятий поверх і, тримаючись однією рукою за бильця, а другу притуляючи до серця, що аж калатало від хвилювання, зупинився перед прохиленими дверима, крізь які можна було побачити всю комірчину.

У тій комірці жив його батько.

Звістка про прибуття «Фараона» ще не дійшла до старого, який, залізши на стілець, тремтливою рукою поправляв настурції й ломиноси, які оповили його вікно. Раптом хтось обхопив його ззаду, і він почув знайомий голос:

— Тату! Любий мій тату!

Старий скрикнув і обернувся. Угледівши сина, він кинувся в його обійми, тремтячи і геть блідий.

— Що з тобою, тату? — занепокоєно запитав юнак. — Ти нездужаєш?

— Ні, ні, любий Едмоне, сину мій, дитино моя, ні! Та я не чекав тебе... Ти застав мене раптово... це від радості. Боже мій! Мені здається, що я помру!

— Заспокойся, тату, це ж я. Усі кажуть, що радість не може зашкодити, тому-то я так просто й увійшов до тебе. Усміхнися, не дивися на мене такими очима. Я повернувся додому, і все буде гаразд.

— Тим ліпше, дитино моя, — відказав старий, — та як це буде все гаразд? Хіба ми більше не розлучатимемось? Розкажи ж мені про своє щастя!

— Нехай простить мені Господь, що я радію щастю, яке будується на горі цілої родини, та, Бог свідок, я не бажав цього щастя. Воно прийшло саме, і в мене немає сили сумувати. Капітан Леклер віддав Богові душу, і цілком можливо, завдяки заступництву пана Морреля, я здобуду його місце. Розумієш, тату? У двадцять років я буду капітаном! Сто луїдорів платні й частка з прибутків! Хіба міг я, убогий матрос, чекати цього?

— Так, сину мій, ти правду кажеш, — відказав старий, — це велике щастя.

— І я хочу, щоб із першої ж платні ти завів собі будиночок із садком для твоїх ломиносів, настурцій і жасмину... Та що з тобою, тату? Тобі недобре?

Сили покинули старого, і він похилився назад.

— Зараз, тату! Випий склянку вина, це додасть тобі снаги. Де в тебе вино?

— Ні, дякую, не треба, — сказав старий, намагаючись перепинити сина.

— Як не треба!.. Скажи, де вино?

Він почав нишпорити у шафі.

— Не шукай... — сказав старий. — Вина немає...

— Як немає? — вигукнув Дантес. Він перелякано дивився то на бліді запалі щоки старого, то на порожні полиці. — Як немає вина? Тобі не вистачило грошей, тату?

— У мене всього доста, коли ти зі мною, — відказав старий.

— Проте, — прошепотів Дантес, витираючи спітніле обличчя, — я залишив тобі двісті франків три місяці тому, коли вирушав у мандрівку...

— Авжеж, авжеж, Едмоне, але ти забув повернути борг сусідові Кадрусу; він про це нагадав мені і сказав, що як я не заплачу за тебе, то він піде до пана Морреля. Я злякався, що це зашкодить тобі...