Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 7

— Та й що?

— То я й заплатив.

— Але ж я винен був Кадрусові сто сорок франків! — вигукнув Дантес.

— Так, — пробурмотів старий.

— І ти їх заплатив із тих двохсот франків, які я залишив?

Старий кивнув.

— І три місяці жив на шістдесят франків?

— Хіба ж багато мені треба, — відказав старий.

— Господи! — застогнав Едмон, падаючи навколішки перед батьком.

— Що з тобою?

— Ніколи собі цього не прощу.

— Облиш, — усміхнувшись, сказав старий, — ти повернувся, і все забулося. Адже тепер усе добре.

— Авжеж, я повернувся, — сказав юнак, — повернувся з найліпшими надіями і деякими грошенятами... Ось, тату. Бери, бери і пошли когось, щоб купив тобі попоїсти!

І він висипав на стіл із десяток золотих, п’ять чи шість п’ятифранкових монет і дрібняки.

Обличчя старого Дантеса засяяло.

— Чиї вони? — запитав він.

— Та мої ж бо... твої, наші! Бери, накупи харчів, не шкодуй грошенят, завтра я ще принесу.

— Зачекай, зачекай, — сказав старий, усміхаючись. — Із твого дозволу я буду тратити гроші потроху; якщо я відразу багацько накуплю, то люди ще подумають, ніби задля цього мені довелося чекати твого повернення.

— Роби, як хочеш, та передовсім найми служницю. Я не хочу, щоб ти жив сам. У мене у трюмі заховано контрабандну каву і тютюн; завтра ти їх отримаєш. Цить! Хтось іде.

— Це, либонь, Кадрус. Дізнався про твій приїзд і йде привітати тебе зі щасливим поверненням.

— Ось вуста, що кажуть одне, а серце тим часом думає інше, — прошепотів Едмон, — та все одно, він наш сусіда і зробив нам колись послугу! Зустрінемо його лагідно.

Не встиг він закінчити тієї фрази, як у дверях з’явилася чорна бородата голова Кадруса. То був чолов’яга років двадцяти п’яти - двадцяти шести; у руках він тримав клапоть сукна, що його він, згідно зі своїм кравецьким ремеслом, збирався обернути на вбрання.

— А! Прибув, Едмоне! — сказав він із гострим марсельським акцентом, широко усміхаючись, аж видно було всі його зуби, білі, мов слонова кістка.

— Як бачите, сусідо Кадрусе, я до ваших послуг, якщо вам щось треба буде, — відказав Дантес, насилу приховуючи неприязнь за ґречним тоном.

— Дякую, звісно. Слава Богу, мені нічого не треба, часом навіть я потрібен буваю декому... — (Дантес здригнувся). — Не про тебе я кажу, Едмоне. Я позичив тобі грошенят, ти мені їх повернув; так воно водиться поміж добрими сусідами, і ми квити.

— Ніколи не поквитаєшся з тими, хто нам допоміг, — відказав Дантес. — Коли грошовий борг повернуто, залишається борг вдячності.

— Нащо балакати про це? Що було, те минулося. Поговорімо ліпше про твоє щасливе повернення. Я пішов у порт пошукати брунатного сукна і зустрів мого друзяку Данґляра.

«Невже ти в Марселі?» — кажу я йому.

«Так, як бачиш».

«А я гадав, ти у Смирні».

«Міг би бути й там, бо я просто звідти».

«А де ж наш Едмон?»

«Та, либонь, у батька», — відказав мені Данґляр. Ось я і прийшов, — провадив Кадрус, — щоб привітатися з другом.

— Ото вже добрий чоловік цей Кадрус, — озвався батько, — він так нас любить!