Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 762

— Нам заборонили проливати вашу кров.

— Хто заборонив?

— Той, кому ми улягаємо.

— То ви комусь улягаєте?

— Авжеж, ватажкові.

— Мені здавалося, ви і є ватажок.

— Я ватажок цих людей, та в мене теж є ватажок.

— А той ватажок улягає комусь?

— Так.

— Та й кому?

— Богові.

Данґляр на мить замислився.

— Не розумію, — сказав він.

— Може, й так.

— То цей ватажок і звелів вам отак зі мною поводитися?

— Так.

— І що він хоче?

— Не знаю.

— А як мій гаманець вичерпається?

— Таке може бути.

— Послухайте, — сказав Данґляр, — хочете мільйон?

— Ні.

— Два мільйони?

— Ні.

— Три мільйони? Чотири?... Хочете чотири, га? Я вам їх віддаю, якщо ви відпустите мене.

— Чому ви пропонуєте нам чотири мільйони за те, що коштує п’ять? — запитав Вампа. — Ви справжнісінький лихвар, пане бароне, як на мене.

— Беріть усе! Чуєте, все! — закричав Данґляр. — І вбийте мене!

— Заспокойтеся, мосьпане. Не гарячкуйте, а то у вас з’явиться такий апетит, що ви будете проїдати по мільйону щодня; заощаджуйте, дідько б вас ухопив!

— А як у мене вже не буде грошей, щоб вам платити? — вигукнув у нестямі Данґляр.

— То будете голодувати.

— Голодувати? — пополотнівши, перепитав Данґляр.

— Мабуть, — байдужно відказав Вампа.

— Таж ви кажете, що не хочете вбивати мене?

— Так.

— І дасте мені вмерти від голоду?

— Це не те саме.

— То начувайтеся, негідники, — зарепетував Данґляр, — я пошию вас у дурні! Якщо мені судилося померти, то чим швидше, тим ліпше; катуйте мене, та мого підпису ви більш не здобудете!

— Як хочете, мосьпане, — відказав Вампа.

І вийшов із келії.

Заревівши з жалю, Данґляр повалився на козячі шкури. Хто вони були, ті люди? Хто був їхній невидимий ватажок? Які їхні наміри? І чому всі можуть викупитися в них, а він не може?

Авжеж, смерть, швидка, ґвалтовна смерть — це найліпший спосіб обманути розрахунки його запеклих ворогів, які, певне, вчинили його жертвою якоїсь незрозумілої мсти.

Так, але вмерти!

Може, уперше за своє довге життя Данґляр думав про смерть, і закликаючи її, і лякаючись заразом; настала пора поглянути в обличчя невблаганній примарі, що криється в кожній живій істоті, що каже собі з кожним ударом серця: «Ти помреш!»

Данґляр скидався на дику звірюку, яку цькування збуджує, потім кидає в розпуку і силою тієї розпуки їй деколи щастить порятуватися.

Він подумав про втечу. Та стіни, що оточували його, були грубші від скелі, біля єдиного виходу з келії сидів чоловік і читав, а за спиною цього чоловіка сновигали озброєні рушницями тіні.

Його духу вистачило тільки на два дні, потім він сказав, щоб йому дали попоїсти, і заплатив мільйон.

Йому принесли чудову вечерю і взяли за неї мільйон.

Відтоді життя бідолашного бранця стало безперервним відступом. Він так натерпівся, що вже не міг страждати, і робив усе, що від нього хотіли; минуло дванадцять днів, і ось, пообідавши, не гірше, ніж за днів найліпшого свого добробуту, він полічив, скільки видав чеків; виявилося, у нього залишається тільки п’ятдесят тисяч франків.

Тоді в ньому зайшла чудернацька зміна: віддавши п’ять мільйонів, Данґляр вирішив урятувати останні п’ятдесят тисяч франків; він зважився на життя, сповнене злигоднів, аби лиш не віддавати отих п’ятдесяти тисяч; у мізках його проблискували надії, що вже радше скидалися на безум. Давно забувши про Бога, він почав тепер думати про нього; він казав собі, що Бог часом чинить дива: печера може завалитися, папські карабінери можуть викрити цю кляту криївку і прийти йому на допомогу; тоді у нього залишиться ще п’ятдесят тисяч франків, цих грошей досить, щоб не померти від голоду; і він слізно благав Бога, щоб той лишив йому ті п’ятдесят тисяч франків.