Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 760

— От так пак! Сто тисяч франків за це курча?

— Ви уявити собі не можете, ваша ясновельможносте, як тяжко глядіти курей у цих печерах.

— Усе це дуже кумедно, — сказав Данґляр, — і дуже весело, я згоден. Але я голодний, то не заважайте мені обідати. Ось вам ще один луїдор, друже мій.

— Тоді за вами тепер залишається тільки чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто вісім луїдорів! — сказав Пеппіно тим самим незворушним тоном. — Потерпіть ось трохи, і ми розрахуємося.

— Нізащо! — сказав Данґляр, обурений тим упертим знущанням. — Забирайтеся до дідька, ви не знаєте, з ким зв’язалися!

Пеппіно кивнув, і юнак спритно прибрав курку. Данґляр повалився на своє ліжко з козячих шкур. Пеппіно замкнув двері і знову взявся наминати той горох із салом.

Данґляр не бачив, що він робить, та розбишака так гучно чвакав, що не залишалося ніяких сумнівів у тому, яке там у нього діло.

— Дурень! — вилаявся Данґляр.

Пеппіно вдав, ніби не чує й, навіть не обернувшись, їв із тією ж таки незворушною повільністю.

Данґлярові здавалося, ніби його кендюх бездонний, мов діжка данаїд; навіть не вірилося, що він колись його напхає.

Проте він терпів ще з півгодини; та треба зізнатися, що ті півгодини видалися йому вічністю.

Нарешті він підвівся і знову підійшов до дверей.

— Послухайте, мосьпане, — сказав він, — не мучте мене більше і скажіть відразу, що ви хочете від мене.

— Заради Бога, ваша ясновельможносте, це ви скажіть, що вам од нас треба? Звеліть, і ми геть усе виконаємо.

— Тоді передовсім відчиніть мені двері.

Пеппіно відімкнув двері.

— Я їсти хочу, дідько б вас ухопив! — сказав Данґляр.

— Ви голодні?

— Ви це й так знаєте.

— Що ваша ясновельможність бажає з’їсти?

— Шмат черствого хліба, якщо вже курчата такі дорогі в цьому проклятому підземеллі.

— Хліба? Будь ласка! — відказав Пеппіно. — Гей, хліба дайте! — гукнув він.

Парубок приніс невеличку паляничку.

— Прошу! — сказав Пеппіно.

— Скільки? — запитав Данґляр.

— Чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто вісім луїдорів. Ви вже заплатили наперед два луїдори.

— Ого! За одну паляничку сто тисяч франків?

— Сто тисяч франків, — потвердив Пеппіно.

— Таж у вас сто тисяч франків коштує курча!

— У нас немає цінника, у нас на все та сама ціна. Мало ви з’їсте чи багато, десять страв замовите чи одну — ціна не міняється.

— Ви знову жартуєте! Це безглуздо, це дурня якась! Ліпше відразу скажіть, що ви хочете заморити мене голодом, та й край.

— Та ні, ваша ясновельможносте, це ви хочете себе голодом заморити. Заплатіть і їжте на здоров’я.

— Та чим же ж я заплачу, тварюко? — в нестямі вигукнув Данґляр. — Ти що, гадаєш, ніби я ношу сто тисяч франків у себе в кишені?

— У вас у кишені п’ять мільйонів п’ятдесят тисяч франків, ваша ясновельможносте, — сказав Пеппіно. — Це буде п’ятдесят курей по сто тисяч франків і півкурки за п’ятдесят тисяч франків.

Данґляр затремтів, полуда впала з його очей: звісно, то був жарт, але тепер він збагнув його.

Треба сказати, що він уже не вважав його таким банальним, як передніше.

— Послухайте, — сказав він, — якщо я дам вам ці сто тисяч франків, ми поквитаємося? Я зможу спокійно попоїсти?