Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 764

Данґляр зойкнув і повалився до його ніг.

— Встаньте, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я дарую вам життя; ваші спільники були не такі щасливі: один здурів, другий загинув! Залиште собі ваші п’ятдесят тисяч франків, я дарую їх вам; а п’ять мільйонів, що їх ви украли в сиріт, уже повернулися їм. А тепер їжте і пийте; сьогодні ви мій гість. Вампо, коли цей чоловік наїсться, він вільний.

Поки граф Монте-Кріс­то не пішов, Данґляр так і лежав ницьма; коли він звів голову, то побачив тільки невиразну тінь, що зникала у проході, а розбійники шанобливо вклонялися їй.

Вампа виконав усе, що звелів граф Монте-Кріс­то, і Данґлярові принесли найліпші італійські страви й вина; потім його посадили в ридван, повезли шляхом і висадили біля якогось дерева.

Він просидів під ним до самісінького ранку, не знаючи, де він.

Коли почало дніти, він побачив поблизу джерело; йому закортіло води, і він порачкував до нього.

Нахилившись, щоб напитися, він побачив, що чуб його посивів.

XX. П’яте жовтня

Була шоста година вечора; опалове світло, пронизане золотим промінням осіннього сонця, струмувало з неба на блакитні хвилі моря.

Денна спека потроху вщухала, і вже віяв той легенький вітерець, котрий здається подихом самісінької природи, що прокидається після спекотного полуденного сну, солодкий легіт, який освіжає береги Середземного моря і несе від узбережжя до узбережжя пахощі дерев, перемішані з терпким запахом моря.

Тим велетенським озером, що тягнулося від Гібралтара до Дарданелл і від Туніса до Венеції, линула в першій вечірній імлі легка, струнка яхта. Здавалося, то лине морською гладінню лебідь із розгорнутими крильми.

Стрімка і зграбна, мчала вона, залишаючи за собою фосфоресцентний слід.

Останні сонячні промені згасли на виднокраї; та, ніби воскрешаючи сліпучі вимисли античної міфології, його нескромні відблиски ще мерехтіли на гребенях бурунів, зраджуючи таємницю Амфітріти: полум’яний бог зачаївся на її грудях, і вона марно силкувалася заховати коханого в лазурових бганках своєї киреї.

Яхта хутко линула вперед, хоча, здавалося, вітер був такий млявий, що не розкуйовдив би і пасма на дівочій голові.

На кормі стояв високий чоловік, із бронзовою барвою обличчя, і непорушним поглядом дивився, як назустріч йому наближається суходіл, що темним конусом виступав із хвиль, наче велетенський каталонський капелюх.

— Оце і є острів Монте-Кріс­то? — замислено і сумовито запитав той мандрівець, що, певне, орудував тією яхтою.

— Так, мосьпане, — відказав капітан, — ми вже коло мети.

— Ми коло мети! — прошепотів мандрівець з якоюсь невимовною журбою.

І тихо докинув:

— Авжеж, тут моя гавань.

І знову поринув у задуму; на вустах його з’явилася усмішка, що була сумніша від сліз.

За кілька хвилин на березі спалахнуло кволе світло, що відразу ж згасло, і до яхти долинув звук пострілу.

— Мосьпане, — сказав капітан, — із берега нам подають гасло; може, самі відповісте на нього?