Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 759

— Авжеж! — сказав Данґляр. — Хоч, відверто скажу, якщо ви тримаєте людей у келії, то принаймні мали б і годувати їх.

— Ні, ваша ясновельможносте, — відказав Пеппіно, — у нас такого не водиться.

— Цей доказ безпідставний, та менше з тим, — відказав Данґляр, що сподівався люб’язними речами уласкавити свого тюремника. — То загадайте, щоб подали мені обід.

— Зараз, ваша ясновельможносте, що бажаєте?

І Пеппіно поставив миску долі, аж пара вдарила Данґлярові простісінько в ніздрі.

— Замовляйте, — сказав він.

— Хіба у вас є тут кухня? — запитав Данґляр.

— Що? Авжеж, є. Пречудова кухня, на будь-який смак!

— І кухарі?

— Пречудові.

— Тоді принесіть мені курча, або рибу, або дичину якусь — усе одно, аби лиш попоїсти.

— Усе, що скажете, ваша ясновельможносте; отож, наприклад, курча?

— Авжеж, курча давайте.

Пеппіно випростався і гукнув на всеньке горло:

— Курча для його ясновельможності!

Голос Пеппіно ще дудонів під склепінням, як з’явився юнак, гарний, стрункий і голий до пояса, наче античний торговець рибою; він ніс на голові срібну тацю, не притримуючи її руками.

— Наче в «Кафе де Парі», — пробурмотів Данґляр.

— Прошу, ваша ясновельможносте, — сказав Пеппіно, узявши тацю з рук молодого розбишаки і поставивши її на темному, поточеному шашелями столі, який разом із ослоном і лігвом із козячих шкур становив усе умеблювання келії.

Данґляр попросив ножа і виделку.

— Будь ласка, ваша ясновельможносте, — сказав Пеппіно, простягаючи йому маленького ножика з тупим кінцем і дерев’яну виделку.

Данґляр узяв ув одну руку ножа, у другу виделку і вже зібрався було різати те курча.

— Перепрошую, ваша ясновельможносте, — сказав Пеппіно, поклавши долоню банкірові на плече, — у нас платять наперед, а то, може, гостеві їжа не припаде до смаку.

«Це вже не так, як у «Кафе де Парі», — подумав Данґляр, — якщо не брати до уваги ще й того, що вони обдеруть мене до нитки. Але не будем скупі. Я завжди чув, що в Італії життя дешеве, то курча в Римі коштує, мабуть, дванадцять су».

— Тримай! — мовив він і кинув Пеппіно дуката.

Пеппіно підібрав долі монету. Данґляр націлився ножем на страву.

— Хвилинку, ваша ясновельможносте, — випроставшись, мовив Пеппіно, — ваша ясновельможність ще не все мені заплатила.

— Я так і знав, що вони всі кишені в мене вивернуть! — пробурмотів Данґляр.

Та він вирішив не опиратися тому здирству.

— Скільки ж я ще винен вам за цього кощавого птаха? — запитав він.

— Ваша ясновельможність дала мені луїдор за рахунок оплати.

— Луїдор за рахунок оплати за курку?

— Авжеж, за рахунок оплати.

— Гаразд… Та й що далі?

— Тепер ваша ясновельможність винна мені тільки чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто дев’ять луїдорів.

Данґляр вирячив очі, почувши той брутальний жарт.

— Нічогенько, — пробурмотів він, — нічогенько собі!

І знову хотів було взятися до курчати, та Пеппіно лівою рукою перепинив його, а праву простягнув долонею вгору.

— Платіть, — сказав він.

— У чім річ? Ви не жартуєте? — запитав Данґляр.

— Ми тут ніколи не жартуємо, ваша ясновельможносте, — відказав Пеппіно, поважний, мов квакер.