Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 758

«Цей радше скидається на людожера, ніж на людину, — подумав собі Данґляр. — Слава Богу, я старий і м’ясо моє цупке; старий, несмачний гладун».

Як бачите, Данґляр іще здатний був жартувати.

Тієї ж таки миті, наче задля того, щоб довести, що він не людожер, чатовий сів коло дверей, дістав із торби кусень чорного хліба, декілька цибулин, шмат сиру й заходився смаковито наминати все те.

— А нехай йому всячина! — вигукнув Данґляр, наглядаючи крізь шпарину за розбишакою. — І як можна їсти таку гидоту!

І він умостився на козячих шкурах, що своїм огидним духом нагадували йому ту горілку, яку цмулив перший чатовий.

Та хоч як він кріпився, а таємниці природи годі збагнути: у найбільш невибагливій їжі криється приваба, що здатна спокусити голодний шлунок.

Данґляр зненацька відчув, що його кендюх порожній; чатовий здався йому уже не таким потворним, хліб не таким і чорним, а сир не таким і висхлим. Та й сира цибуля, те огидне дикунське їдло, нагадувало йому соуси Робера і поливки, які так добре готував його кухар, коли Данґляр бувало казав йому: «А приготуйте-но мені, пане Денізо, щось гостреньке».

Він підвівся і постукав у двері.

Вартівник звів голову.

Данґляр знову постукав,

— Che cosa? — запитав розбишака.

— Послухай, чоловіче, — сказав Данґляр, стукаючи у двері кісточками пальців, — здається, пора було б і мені щось кинути на зуб!

Та чи той велет не зрозумів його, чи не мав ніяких вказівок із цього приводу, тільки він знову взявся до свого обіду.

Данґляр образився і, не маючи бажання балакати далі з таким невігласом, знову вклався на козячих шкурах і не сказав більше й слова.

Минули ще чотири години; велета заступив інший розбійник. Данґляр, якому давно вже дошкуляв голод, крадькома підвівся, знову припав до дверної шпарини і впізнав метикувату мармизу свого проводаря.

То був Пеппіно, який, певне, вирішив перебути своє чергування зі смаком; він сів коло дверей і поставив долі череп’яне горня, де парував гарячий запахущий турецький горох, підсмажений із салом.

Коло горняти Пеппіно поставив кошик із велетрійським виноградом і плящину орвієтського вина.

Він такий гурман був, той Пеппіно!

«Що ж, — подумав собі бранець, — може, із цим зарізякою пощастить домовитися».

І він тихенько постукав у двері.

— Іду вже, — сказав французькою розбишака, тому що бував у готелі Пастріні й умів балакати тією мовою.

Він підійшов і відімкнув двері.

Данґляр упізнав у нім чоловіка, що так несамовито гукав йому прибрати голову з вікна. Та зараз не пора була докоряти йому; навпаки, він зробив чемне обличчя і з ґречною усмішкою мовив:

— Перепрошую, мосьпане, а хіба мені не дадуть їсти?

— Ти ба! — сказав Пеппіно. — Невже ви, ваша ясновельможносте, зголодніли?

— Це ваше «невже» вражає мене! — вигукнув Данґляр. — Я вже добу й ріски в роті не мав.

— І ваша ясновельможність бажає попоїсти?

— Негайно, якщо це тільки можливо.

— Завиграшки, — сказав Пеппіно. — Тут можна отримати все, що душа ваша забажає; звісно, за гроші, як водиться поміж християнами.