Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 757

Вісім тисяч екю — це сорок вісім тисяч ліврів.

А в нього десь п’ять мільйонів п’ятдесят тисяч франків. Із такими грошима можна виплутатися хоч із якої халепи.

Отож, майже не сумніваючись, що він виплутається, бо ще не було такого, щоб за людину вимагали викупу в п’ять мільйонів п’ятдесят тисяч франків, Данґляр уклався на тому ліжку і, пововтузившись трохи, заснув зі спокоєм героя, що ото його життєпис вивчав Луїджі Вампа.

XVIII. Меню Луїджі Вампи

Після будь-якого сну, за винятком того, що його так боявся Данґляр, настає пробудження.

Данґляр прокинувся.

Парижанинові, що звик до шовкових штор, до стін, обтягнутих м’якими тканинами, до запаху живиці від соснових дров, що тріщать у коминку, до пахощів од єдвабної запони, пробудження у крейдяній печері має здаватися страшним маренням.

Торкнувшись козячих шкур, що на них він ото лежав, Данґляр, либонь, подумав, що потрапив уві сні до самоїдів чи лапландців.

Та за таких обставин досить однісінької миті, щоб сумніви обернулися твердою певністю.

«Авжеж, — подумав він собі, — я ж бо в розбійників, що про них ото розповідав нам Альбер де Морсер».

Спершу він глибоко вдихнув повітря, щоб упевнитися, чи не поранений він; він вичитав це в «Дон Кіхоті», єдиній книжці, яку прочитав за всеньке життя і з якої дещо запам’ятав.

«Ні, — сказав він собі, — вони не вбили мене й навіть не поранили; та, може, вони обдерли мене?»

І він заходився хутко порпатися у кишенях. У них ніхто й не заглядав; ті сто луїдорів, що їх він лишив собі на дорогу з Рима до Венеції, лежали, як і раніш, у кишені його штанів, а гаманець, де він тримав акредитив на п’ять мільйонів п’ятдесят тисяч франків, і досі був у кишені його сурдута.

«Чудернацькі якісь ці розбишаки! — сказав він собі. — Вони покинули мені гаманця і капшука! Я правильно вирішив учора, коли вкладався спати; вони вимагатимуть викуп за мене. Ти ба, і годинник на місці! А погляньмо, котра година».

Данґлярів годинник, справжнісінький шедевр Бреґе, що його він перед тим, як вирушати в дорогу, ретельно завів, продзвонив пів на шосту ранку.

У інший спосіб Данґляр не зміг дізнатися, котра година, бо до келії денне світло не просягало.

То що, вимагати від розбишак пояснень? Чи радше терпіти й чекати, аж поки вони самі до нього забалакають? Останнє видалося йому обережнішим; Данґляр вирішив чекати.

Він чекав до півдня.

Упродовж того часу біля його дверей стояв чатовий. О восьмій ранку його змінив інший вартівник.

Данґлярові закортіло поглянути, хто ж його вартує.

Він помітив, що промені світла, не денного, щоправда, а від каганця, просягають крізь шпарини поміж кепсько припасованими дошками дверей; він підійшов до одної шпарини саме тієї миті, коли розбійник цмулив горілку з бурдюка, від якого так тхнуло, що Данґляр аж носом покрутив.

— Тьху!  — сплюнув він, відступаючи вглиб келії.

Опівдні любителя горілки заступив інший чатовий. Данґляр і тут вирішив поглянути на нового свого сторожа; він підійшов до шпарини.

Цього разу він побачив кремезного хлоп’ягу, справжнісінького Голіафа, у нього були витрішкуваті очі, капшукуваті губи і кирпатий ніс; густі пасма рудої чуприни падали йому на плечі, звиваючись, мов гадюки.