Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 756

Чатовий, що стояв тут, звів рушницю.

— Хто йде? — поспитався він.

— Та свої! — сказав Пеппіно. — Де ватажок?

— Там, — відказав чатовий, показавши через плече на вирубану у скелі залу, що світло з неї цідилося в коридор крізь широкі склепінчаті отвори.

— Добряча здобич, пане ватажку, — сказав італійською Пеппіно.

І, згрібши банкіра за комір, припровадив його до отвору, що служив дверми, крізь які проходили до зали, де, либонь, мешкав той ватажок.

— Це той самісінький чолов’яга? — запитав отаман, що читав життєпис Александра, написаний Плутархом.

— Той самий, пане ватажку.

— Чудово; ану покажіть його мені.

Щоб виконати той нечемний наказ, Пеппіно так хутко підніс смолоскип до Данґлярового обличчя, аж той відсахнувся, злякавшись, що полум’я обсмалить йому брови.

— Бачу, він зморився. — сказав отаман, — покажіть йому, де спати.

— То, певне, домовина, вирубана у скелі, — прошепотів собі Данґляр. — Сон, що чекає на мене, це смерть від одного з тих кинджалів, що блищать он у пітьмі.

І справді, у глибині величезної зали, зводилися із оберемків сіна і вовчих шкур приятелі чоловіка, якого Альбер де Морсер застав за читанням «Записок» Цезаря, а Данґляр — за життєписом Александра.

Банкір глухо застогнав і подався за проводарем; не намагався він ні кричати, ні благати, щоб його пощадили. У нього ні сили більше не було, ні волі, ні бажань, ні почуттів; ішов він тому, що його змушували йти.

Ось він спіткнувся об сходинку, зрозумів, що перед ним сходи, несамохіть нагнувся, щоб не буцнутися лобом, і опинився у якійсь келії, вирубаній простісінько у скелі.

Там було чисто і сухо, дарма що вона була глибоко під землею.

У кутку лежав оберемок сіна, укритого козячими шкурами.

Побачивши те ложе, Данґляр узяв його за осяйний символ порятунку.

— Слава тобі, Господе! — прошепотів він. — Це і справді ліжко.

Удруге за годину називав він ім’я Господнє, а цього не випадало йому вже років із десять.

— Ессо, — сказав проводар.

І, пхнувши Данґляра до тієї камери, він замкнув за ним двері.

Загарчав засув; Данґляр був у полоні.

Та хоч би й не було того засува, треба було б бути святим Петром і за провідника дістати янгола Господнього, щоб прокрастися повз ту залогу, що сиділа в катакомбах Сан-Себастьяно, розташувавшись довкола свого отамана, що в ньому читачі, звісно ж, упізнали славетного Луїджі Вампу.

Данґляр також упізнав того розбишаку, що в його існування він відмовлявся вірити, коли Альбер намагався познайомити з ним парижан. Упізнав він не лише його, а й ту келію, де сидів колись Морсер і яка, либонь, призначалася для чужоземців.

Ті спогади повернули Данґлярові спокій. Якщо розбишаки не вбили його відразу, то вони узагалі не збираються його вбивати.

Його зайняли у полон, щоб пограбувати, а оскільки в нього у кишені лише кілька дукатів, то за нього вимагатимуть викуп.

Він згадав, що Морсера оцінили десь у чотири тисячі екю; а оскільки він вважав, що вигляд у нього солідніший, то подумав собі, що за нього вимагатимуть вісім тисяч.