Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 755

І в нього чуприна стала дибом на голові.

Він згадав розповіді про римських розбійників, яким не вірили в Парижі; згадав, як Альбер де Морсер розважав ними пані Данґляр і Ежені ще тоді, як він мав стати зятем першої й чоловіком другої.

— Невже грабіжники! — пробурмотів він.

Раптом колеса застукотіли по чомусь твердішому, ніж піскуватий шлях. Данґляр зібрався на дусі й визирнув із вікна; він пам’ятав чимало подробиць, про які згадував Альбер, тож зараз утямив, що перебуває на Аппієвому шляху.

Ліворуч, у низині, виднів круглий паділ.

То був цирк Каракалли.

За наказом чоловіка, що їхав праворуч, ридван зупинився.

Відразу ж із лівого боку відчинилися дверцята.

— Scendi! — звелів хтось.

Данґляр одразу ж виліз із ридвана; він ще не міг балакати італійською, але розумів геть усе.

Потім роззирнувся навсібіч, не тямлячи себе від жаху.

Його оточували четверо, не рахуючи візника.

— Di qua, — сказав хтось із них, спускаючись стежиною, що провадила вбік від Аппієвого шляху, звиваючись поміж нерівними пагорбами римської рівнини.

Данґляр слухняно подався за тим проводарем і, навіть не обертаючись, відчував, що ті троє йдуть слідом.

Проте йому здавалося, ніби тут люди, як ото вартівники, що стають на чати, один за одним зупиняються через однакові проміжки.

Пройшовши отак хвилин із десять, під час яких він і словом не перекинувся з проводарем, Данґляр опинився поміж невеличким пагорбом і заростями високої трави; троє мовчазних чоловіків утворювали трикутник, у центрі якого був він сам.

Він хотів було озватися, та язик його не слухався.

— Avanti! — звелів той самий гострий і владний голос.

Цього разу Данґляр збагнув те слово, бо його підтвердили ділом: хтось іззаду дав йому такого копняка, що він налетів на проводаря.

Той проводар був наш знайомець Пеппіно, ото він і рушив крізь високу траву такою звивистою стежиною, що тільки куниці та ящірки могли взяти її за протоптану дорогу.

Пеппіно зупинився перед невисокою скелею, що заросла густими чагарями; у шпарину тієї скелі, що нагадувала напіврозплющену повіку, він і ковзнув точнісінько так, як ото у феєріях провалюються крізь ляду чорти.

Голос і порух чоловіка, що йшов за Данґляром, змусили банкіра вчинити так само. Не було вже ніяких сумнівів, що паризький банкір потрапив до рук римських розбійників.

Данґляр послухався, бо, як людина, що потрапила поміж двох вогнів, він від страху зробився сміливий. Хоч його черево й було чималеньке і заважало пролазити в такі шпарини, він пропхався туди услід за Пеппіно, заплющив очі й поїхав униз, а потім звівся на ноги.

Торкнувшись землі, він розплющив очі.

Лаз був широкий, але там було геть поночі. Пеппіно вже не ховався, тому що був тут як удома, тож викресав вогню й запалив смолоскип.

Услід за Данґляром туди спустилося ще двоє, котрі пішли ззаду і, пхаючи банкіра в карк, якщо він зупинявся, спадистим лазом припровадили його до похмурого перехрестя.

Білі стіни з ярусами гробівців у них наче зизили на людей темними, бездонними проваллями очей, що скидалися на очниці у черепах.