Читать «Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею» онлайн - страница 27

— Не забудь сказати, що я вбивця…

У залі було темно й порожньо. На сцені було темно і порожньо. Нічний театр — сон розуму, що породжує чудовиськ. Тьмяно світилася внизу, біля бічних дверей, лампочка «аварійний вихід». Жовте нагадування про можливість подарувати собі свободу простим кинджалом… М-да, Шекспір — на рідкість невчасно.

— Не забудь сказати, що я вбивця.

— Пішов в жопу, Лерко. Досить.

Хотів було огризнутися, але передумав. Лапочка ледь не плакала. За годину з гаком я, садист і глитай, довів її майже до істерики. І нічого із собою не поробиш. У мене пропало відчуття сцени. Глядач, глядач, лише глядач, якому ріже око фальш. Якого на репетиції категорично пускати не можна. Діалог з кожним повтором ставав кращим, а я — злішим. Велика фальш дратує. Мала фальш дратує удвічі сильніше — доводиться вдивлятися, чекати, передчувати, як чекаєш в анекдоті другого чобота, пожбуреного об стіну п'яним сусідом. Темрява порожньої сцени оживала, роблячись реальною: нижній зал готелю. Тхне кислятиною з підвалів і горілою печенею. На тлі реальності Лапочка, з її кривлянням, пристрастями і перебільшеними жестами, виглядала білою вороною на купі вугілля.

Це були тортури.

Я був — кат.

— Гаразд, закінчили. Вибач.

Сходинки мишами писнули під ногами. Пройшовши в зал, я безпомильно знайшов — п'ятий ряд, третє місце. За хвилину біля правих куліс затлів вогник сигарети. Всупереч протипожежній безпеці. Не втручатимуся. Хай палить.

— Спасибі, Лерочко… Спасибі. З мене коньяк.

Спершу я вирішив, що недочув.

— Розумієш, мені цього не вистачало. Щоб мучили. Щоб катували: з любов'ю. Щоб… Аркашка — засранець. Дрібнота смердюча. А мені потрібен був Хуан. Хоч на хвилинку. Щоб зрозуміти: як можна слідом, по всьому світу, з кинджалом в сумочці… Спасибі.

Куля-в-кулі-в-кульці…

— Йди сюди, — сказав я, відчуваючи: зірочка підморгує мені з безодні.

І вона пішла. Як на повідку.

У п'ятий ряд, до третього місця. Від проходу — направо.

Блазнів ховають за огорожею

Акт I

Дія третя

Глядацький зал. Вигороджено «ескізом»: десяток-другий крісел, розставлених у хаотичному безладі, проте створюють відчуття великого простору. Все зовнішнє освітлення вимкнене. Збоку розгойдується на шнурі оранжева лампа. Відблиски, відсвіти, тіні. Падуги нависають дуже низько, створюючи гнітюче враження.

Валерій сидить у залі, спостерігаючи, як від бічних сходів до нього йде Лапочка. Маленька жінка на ходу розстібає корсаж: вона не встигла переодягнутися в буденний одяг. Дійшовши до Валерія, жінка гасить сигарету об спинку найближчого крісла. Опускається перед чоловіком на коліна, спиною до глядача.

Валерій (з дивною інтонацією, хрипко). Щоб мучили. Щоб катували: з любов'ю. Куля-в-кулі…

Лапочка розстібає йому ремінь брюків. Не перешкоджаючи, Валерій спершу мовчить, а потім виймає ремінь з петель. Тримає в руках.

Розгойдується лампа.

Апельсин, що задихнувся на шнурі.

Плавно, прикидаючись арфою, вступає гітара. Через декілька акордів, трохи гугняво, гобой починає тему. Майже відразу плач гобоя підхоплює стихла було гітара: суха, нервова, зараз вона звучить сумовито, немов вітер над вербами цвинтаря уночі. Так вониій продовжують разом: зітхання й вібрація, питання й відповідь. Здалеку, немов з вулиці, долинає багатоголосся оркестру. Хоакін Родріго, концерт «Аранхуес», «Adagio». В оригіналі, без джазових жартів. Соло виконує Андрес Сеговіа, «паганіні гітари», який одного разу на питання: «Коли ви почали грати?» відповів: «До народження».

Ремінь згортається в зашморг. Гостро блищить пряжка з металу.

У гітарі з'являється нерв.