Читать «Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею» онлайн - страница 25
Генрi Лайон Олдi
— Стоп! Стоп! Звук із початку!
Вже без круга, на власних ніжках, народ вибрідав до вихідних позицій. Знову пролунав «Аранхуес», Дон Хуан задихаючись розпочав бійку. «Гнилий Жан-Марізм», як сміявся мій викладач сцен-руху. Адже це кульмінація. Це, вважайте, фінал. Провалять п'єсу, і весь їм МХАТ. Спостерігаючи за неподобством, я раптом виразно уявив собі кіно. Ні, краще вже реальність. Нижній зал готелю. Пахне кислятиною з підвалів і горілою печенею. До камінних грат намертво прикручені дві жінки: молоденька служниця, готова здохнути за старого сеньйора, чий язик гостріший за шпагу, а шпага швидша за блискавку — і дружина зазначеного сеньйора, яка втомилася, мандруючи за блудним чоловіком дорогами Іспанії, аби любити чи убити. Бій одного з трьома. А біля грат стоїть безликий спостерігач, готовий будь-якої хвилини перерізати жінкам горлянки.
Скрип мостин.
Важке дихання — криків немає, на крик потрібні сили. Сил шкода.
І над життям-смертю, з психованого майбутнього літаків і «Макдональдсів», золотою спіраллю захлинається труба Арта Фармера.
Пам'ять розсміялася: «Пам'ятаєш?» Я посміхнувсь у відповідь. У театральному ставили «Будинок, який побудував Свіфт». Мене, натякнувши на фехтувальне минуле, узяли на «прохідняк». Роль Чорного констебля. Ну, не «Їсти подано!», але щось на кшталт того. Дві репліки у середині спектаклю, потім піти, повернутися через сім хвилин і заколоти Рудого констебля, Костя Савелькіна. На прем'єрі ми з Костем нудилися за кулісами, чекаючи першого антракту, і одна подружка витягла нас до кафе «Арлекін», хильнути по келиху шампанського. Хильнули. Перекурили. Повернулися, одяглися в костюми, узяли шаблі.
Все йшло за планом: нудно і буденно.
Але коли я вийшов заколювати Костя… Можливо, шампанське лупануло йому в голову. Або сеча. Або аванси подружки. Але він стояв біля тюремних грат, тримаючи шаблю зовсім інакше, ніж ми домовлялися. Замість кварти — прима. І дитячий, божевільний кураж у погляді. Наступної секунду я виразно зрозумів: зараз піду на відпрацьований випад, Костів клинок — назустріч, під невдалим кутом зіб'є навскоси вгору… Прямо у праве око. Без промаху. Азарт, чужий і страшний, охопив мене. Зал встає, повисаючи в паузі перед овацією, на підлозі лежить Кость без ока, дура-публіка чманіє від захоплення…
Зал таки встав.
Це був найкращий випад у моєму житті. Кость запізнився на третину такту. Не піднявшись до рівня обличчя, кінчик моєї бутафорської шаблі увійшов йому між гудзиками мундира, слизнув упритул до корпусу — і, прорвавши тканину на боці, висунувся назовні.
«А-а-а!!! Браво! Браво!..»
— Сука ти! — шепнув я, нахилившись до убитого: нібито мацати пульс.
— Прима? — понуро запитав труп. — Замість кварти? З мене коньяк…
Увечері ми напилися, як остання наволоч.
Згадуючи давню ескападу, я піймав себе на тому, що намагаюся без зайвої потреби не нишпорити по кишенях. От уже більше години — намагаюся. Весь час здавалося: десь там валяється різьблена кулька.
