Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 233

Вона прокинулась, коли було вже темно. За вікнами йшов сніг. Десь на Сакко і Ванцетті шкрябала лопата двірника.

До іспиту лишалося менше доби.

* * *

Увечері Саша попрощалася з хазяйкою й подзвонила мамі. Малюк, Валентинчик, знову був хворий, а Валентин виїхав у відрядження й досі не повертався. Мамин голос звучав тонко, відчужено, наче з іншого світу. «Усе буде добре», – сказала Саша, прекрасно знаючи, що мама їй не повірить.

Валіза була зібрана наполовину. Саша подумала, що гадки не має, де доведеться її розпаковувати й чи доведеться взагалі. І із задоволенням усвідомила, що ця думка анітрошки її не лякає.

Вона зібрала сміття – старі чернетки, конспекти, клапті паперу – і востаннє розтопила камін. Пописаний папір горів погано.

Хтось подзвонив у двері. Саша побачила у вікно Фарита Кострицького – і вперше в житті не злякалася.

Він зайшов. Окинув поглядом кімнату. Сів верхи на стілець. Саша ще не закінчила зі збиранням, подекуди валялися поліетиленові торбинки, в кутку стояли віник, совок і швабра.

– Готова до від’їзду?

– Фарите, – сухо сказала Саша. – У мене дуже багато справ. Якщо ви хочете сказати щось важливе – кажіть. А якщо ні… Самі бачите – я тут не гуляю.

Він похитнувся вперед-назад.

– Важливе… Мабуть. Як ти думаєш, хто з твоїх однокурсників відмовився б од іспиту, якби мав таку змогу?

– Усі.

– Ти впевнена?

– Абсолютно. Ми, звичайно, можемо одне одного підбадьорювати, ми впевнені в успіху… Ми – слова, ми повинні пролунати, реалізувати наше призначення… Але якби хтось міг вислизнути, втекти, змитися безкарно – полетів би зі свистом, тільки б смуга лягла.

– Іти?

– Що – я?

Кострицький поправив дужку окулярів на переніссі.

– Як твій куратор, я офіційно пропоную тобі звільнення від іспиту. Звільнення від навчання в інституті. Офіційно. За схемою «Це був сон».

Горів вогонь у каміні. Догоряли старі конспекти, папірці, чернетки; Саша сиділа коло стола – дуже прямо.

Минула хвилина.

– Ви пожартували?

Він зняв окуляри. Саша зустрілася поглядом з його звичайними, навіть пересічними карими очима.

– Ні.

– Фарите, ви знущаєтеся?!

– Ні. Скажу одразу: ніхто з твоїх однокурсників не одержував такої пропозиції й не одержить.

– А чого я…

– Того.

Саша стисла пальці. Секунду тому вона була впевнена в собі, спокійна, навіть відсторонена… Секунду тому вона була доросла, позбавлена страху, прямо дивилася в лице долі…

– Тобі знову буде шістнадцять років. Усе, що було пізніше, виявиться сном і забудеться.

– Це неможливо.

Він усміхнувся.

Саша дивилася на нього. Його лице розпливалося перед її очима. Саша давно не плакала. Вона забула, як плачуть. Вона не вірила, що напередодні іспиту щось здатне так сильно її вразити.

– Думай. «Це був сон». Скажеш – і прокинешся. Там само. І нічого не повториться. Мене не буде. Не буде інституту. Вступиш на філологію… якщо не провалишся з першого разу. Ну, зважилась?

Саша вп’ялася зубами в пальці.

Мама… Валентин… І маленький Валюнчик. Їх не буде… а буде… можливо… Зовсім по-іншому… усе інакше… Чи буде мама щаслива? Авжеж, бо в неї буде Саша… Навіть без Валентина, без дитини… У мами буде Саша! Вона зробить усе, щоб…