Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 232

Єгор вийшов останній. Похитнувся. Схопився рукою за стіну.

– Ну?!

Він ступнув уперед і обняв її. Похитнувся, тримаючись за Сашу, як п’яний за дерево. Саша, зціпивши зуби, міцніше вперлася ногами в підлогу.

– Як ти це зробила? Як ти це змогла? Як?!

По його неголених запалих щоках котилися сльози.

– Ти змогла… Ти… дякую тобі. Дякую тобі. Дякую.

Єгорові однокурсники повільно стягалися навколо, ставали кільцем. Сашин «якір», установлений в «зараз», наближався з кожною хвилиною, і вона раптом з жахом зрозуміла, що не знає, як вибратися з петлі. Час – поняття граматичне; через кілька хвилин Саша знову визирне у вікно й побачить Єгора на сходах між кам’яними левами. І все знову повториться спочатку, тільки тепер Саша, розсмикана й змучена, не зможе повторити свого подвигу, і Єгор знову провалиться… І знову провалиться… І знову…

– Усе добре, – прошепотіла вона. – Тобі треба відпочити. Іди, вмийся…

У її ласкавому голосі була влада над Єгором. Він випрямився й, востаннє стисши її долоні, побрів крізь юрбу однокурсників по коридору, в напрямку чоловічого туалету. Саші не треба було дивитися на годинник, щоб відчувати наближення «якоря».

Відкрилися парадні двері. У хол зайшов Лелеченко; на довгих полах його чорного пальта танули сніжинки.

– Здрастуйте, Миколо Валерійовичу.

– Здрастуйте, Олександро. Поздоровляю, ви в кільці з варіаціями. У давні часи так карали неслухняних рабів.

Саша мовчала. Усе, що відбулося за останні кілька годин (чи хвилин?), забрало в неї стільки сил, що вона була готова впасти – або розплакатися.

– Я жартую, – сказав Лелеченко на тон нижче. – Візьми папір. Зосередься. Якщо суму реальностей виражено через умовний спосіб, то, виходячи з петлі, ми повинні насамперед визначити актуальну реальність – поточну, виразити її через розповідь й зафіксувати наказом. Швидко! Помилишся – пишу доповідну.

* * *

На другий день, дванадцятого січня, Саша винесла ялинку надвір і встановила в кучугурі напроти кам’яних левів. Ялинка стояла, мов жива, і вітер ворушив гірлянду із золотої мішури.

Консультація, яку вели Кравець і Лелеченко, почалась опівдні й закінчилась о другій. Саша повернулася з інституту, лягла поверх ковдри й несподівано для себе заснула.

Їй снився Захар. Він сидів у підземеллі, заваленому золотими монетами з округлим знаком на аверсі. Уві сні він побачив Сашу й зрадів їй. «Ти теж тут? Чудово… Мені нудно самому. Я сиджу тут тисячу років і чищу слова від налиплого бруду. Допоможи мені».

І Саша сіла – вві сні – поруч із Захаром, узяла з його рук маленьку вологу ганчірку й заходилася чистити, одну за одною, тьмяні монети. «Нуль» на аверсі мінявся від її зусиль – на п’ятірки, десятки, вісімки, а коли вісімки падали на бік – Саші бачився знак «нескінченність»…

«Давно ти тут?» – спитала вона в Захара. А той відповів: «Тут немає четвертого виміру. І третього теж нема». І Саша побачила, що й монети, і Захар, і вона сама намальовані на площині, і час на картині не йде…