Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 231

Вона вже знала, що робитиме. До останньої дрібнички; мабуть, рожевий телефон на шиї її б стримав. Але – Фарит Кострицький забрав у неї телефон і тим самим розв’язав руки.

Вона перегорнула аркуш наполовину списаного загального зошита. І наступний чистий аркуш. Біле поле.

Ось де була помилка. Дія полягала, звісно, не в здачі заліку; дія була куди менш явною, переривчастою, пунктирною… Але водночас і протяжною. І це не називалося любов’ю, ні; для цієї дії було своє дієслово, свій знак, своє позначення.

Тільки б витримав олівець.

* * *

Зараз. Тоді.

Вранці, о пів на восьму, Саша визирнула у вікно – і побачила Єгора, що сидів прямо на ґанку між кам’яними левами.

Він був так само непорушний і білий, як скульптури. На його плечах двома білими гірками лежав сніг.

– Ти що?! – Саша розчинила двері, поземка лизнула її домашні капці з хутряною облямівкою.

Уперше в житті вона ступнула так далеко в минуле. Кілька годин. Їй було страшнувато.

Вона впустила Єгора у квартиру. Відкрила дверцята каміна, поклала на вугілля зім’яту стару газету.

– Зараз ми все зробимо. Не бійся.

Поклала поверх газети двоє сухих полін. Чиркнула сірником.

– Зараз ми зігріємося… Чекай.

Узяла сумку, залишену на ніч на вішалці. На секунду збентежилась: той самий зошит, тільки сторінка, яка мала бути вкрита знаками, ще біла, чиста…

Треба підгострити олівець, щоб не зламався.

– Єгорчику, тільки нічому не дивуйся, добре? Я знаю, що ти хочеш сказати. Я знаю, що ти здаси залік. Я знаю, як ти його здаси. Дивись на мене. Дивись на мене…

Вона поклала на стіл аркуш паперу з пачки. Не забути підгострити олівець… Так. «Воля». Один з основних знаків з багатьма значеннями, усе залежить од нюансів, од вписаних сенсів. У п’яти вимірах, плюс де-не-де проявляється шостий… Чудово.

– Сашо…

– Мовчи й не розкривай рота. Я серйозно працюю, мовчи…

Проекція волі на особистість – воля-штрих, плюс власна воля Єгора, якою не можна знехтувати – воля-два штрих…

Замерехтів знак, розгортаючись у часі. Вона закладала четвертий вимір усередині тимчасової петлі – ніколи її такого не вчили, вона не чула про такий складний парадокс, а тепер пізно відступати, хоч би які побічні ефекти загрожували.

Годинник зацокав повільніше. Маятник завис на секунду, гойднувся знову. Саша всміхнулася на весь рот.

Вона могла.

Узявши Єгора за руки, вона присвоїла його, злилася з ним. Ось який він був – світлий, сильний, добрий хлопець. Ось що з нього зробив інститут; Саша переборола раптову і зайву жалість. На шляху до різьбленої скульптури дерево проходить неестетичну стадію обрубка; півроботи дурням не показують, але Саша останнім часом – далеко не дурна.

Ось другокурсник Дорошенко. А ось і його вкладена сутність. Як лист у конверт. Одержіть і розпишіться.

Єгорові руки сіпнулися в її руках:

– Сашо…

– Не бійся, – сказала вона м’яко. – Ходімо, вже пора йти… Уже пів на десяту… Як промайнув час! А двоє полін горять і досі… Ходімо, нічого. Я наказую. Я велю.

* * *

Відколи зачинилися двері, минула година. Потім друга. Студенти виходили по одному, по двоє, хтось одразу закурював, хтось кидався комусь в обійми, хтось реготав не перестаючи; поступово ставало гамірно, другокурсники гасали одне за одним по коридору, Саша згадала напівзабуте: «Про що цвіріньчать горобчики в останній день зими? Ми дожили, ми вижили, живі й здорові ми!»