Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 240

Розлетілися скляні друзки.

«Слово сказано».

«Кінець. Вона провалила».

«Вона провалилася».

«Незадовільно».

Порожній темний простір навколо Саші спалахнув безліччю зірок, і зірки обернулися золотими монетами. Тьмяні, важкі, вони полилися й затопили, загрожуючи залити з головою.

– Я відмовляюсь боятися!

У цю мить вона пролунала й зрозуміла, що звучить.

* * *

– …Валику? Зайчику?

Малюк заснув. Дихав важко. Кашляв уві сні й крутився з боку на бік. Жінка лежала поруч, просунувши руку крізь прути дерев’яного ліжечка, не відриваючи долоні від гарячої маленької голівки.

– Валюню… Маленький…

Друга половина двоспального ліжка була порожня. Холодні гладенькі простирадла.

Дитина знову зайшлася кашлем. Жінка заплющила очі, болючі, наче засипані піском.

До ранку ще кілька годин. Кашель. Плач. Довгі гудки в слухавці. «Абонент перебуває поза зоною досяжності»… Де він, що з ним? Коли повернеться? Чи повернеться взагалі?!

Тихо скрипнула паркетина під босими ногами.

– Хто… хто тут? Хто це?!

Крок. Ще крок. Жінка сидить на ліжку. Дивиться в темряву. Здригаються плечі під тонким махровим халатом.

– Це я.

– Саша?!

– Я поки що повернулася не до кінця. Я тобі снюся.

– Сашуню…

– Мамо, я повинна тобі сказати одну важливу й секретну річ. Послухай! Я люблю тебе. Завжди любила й завжди любитиму…

Дитина глибоко зітхнула – і задихала рівніше.

* * *

Уранці, коли чоловік повернувся й одімкнув двері своїм ключем, вони спали пригорнувшись, – малюк, мокрий од поту, але з матовим прохолодним чолом. І жінка – схудла, бліда, зі слабкою усмішкою на губах.

* * *

Темрява.

«Спочатку було Слово».

Повільне обертання.

«І світло в пітьмі сяє, і пітьма не огорнула його».

Світний пил складається в пласку срібну спіраль з двома м’якими рукавами.

– Не бійся.