Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 234

Слово. Дієслово. Гармонія Мови. Кришталевий термітник сен-сів. Нелюдська краса. Нескінченне пізнання. Сторінка за сторінкою, і книжка не закінчується, найцікавіша книжка. Невже Саша не дізнається, що ж було далі?

Мінус три з половиною роки, важкі, страшні… це був сон, як просто, це тільки сон…

Костя. Його не буде в її житті, це на краще. Єгор… У них немає вибору, їм ніколи не доведеться вибирати…

ЯКІ ВОНИ ЩАСЛИВІ!

– Фарите, ну навіщо?! Що я вам зробила?… Чого ви постійно до мене… прискіпуєтесь?… За що?!

– Сашо?

– За що мені цей вибір? Я не можу…

Вона сиділа вже на підлозі, скорчившись, притиснувши долоні до щік. Кострицький опустився поруч.

– Я? Прискіпуюсь? До тебе?! Та в тебе й волосинки з голови не впало! Твої близькі живі, більш-менш здорові, щасливі…

– Я не можу вибирати! Я не можу – отак – вибирати, розумієте ви чи ні?! За що…

– Перестань. Будь-хто з твоїх однокурсників… з усіх, хто вчився коли-небудь на третьому курсі, віддав би праву руку за таку можливість.

– Чому? Чого саме так? – Вона підняла на нього залиті слізьми очі. – Чому страхом? Чому не… чому не пояснити? Я б училася… по-хорошому!

Він похитав головою:

– Не вчилася б, Сашо. За грань виводить тільки сильний стимул. Мотивація.

– Але ж є… Інші стимули… Любов… Честолюбство…

– Рівних немає, – сказав він майже з жалем. – Це наслідок об’єктивних, непорушних законів. Жити – значить бути вразливим. Любити – значить боятися. А хто не боїться – той спокійний, як удав, і не може любити. – Він обійняв її за плечі. – Ну, ти зважилася?

Вона відіпхнула його руку і встала. Закусила губу. Сльози течуть по щоках – ну то й нехай. Погано, що переривається подих, і тому голос звучить жалібно.

– Зважилася. Я хочу закінчити інститут. Стати частиною Мови. Пролунати. Вступити в аспірантуру… Тому я піду завтра на іспит, – вона похитнулася, але встояла.

У Кострицького звузилися зіниці. Миттю. Його очі немовби освітилися зсередини, Саша сахнулася.

– Це твоє останнє слово?

Вона замружилася:

– Так.

* * *

– Добрий день, третьокурсники.

І зал, і сцена були яскраво освітлені. Кравець і Лелеченко стояли внизу, коло першого ряду крісел, а за довгим столом, встановленим біля переднього краю сцени, сиділо двоє чоловіків і жінка. Жінку звали Ірина Анатоліївна, вона викладала спеціальність на Єгоровому курсі; чоловіків Саша ніколи раніше не бачила. Тобто так їй здавалося, поки один з них, що сидів крайній ліворуч, не підняв голову. Саша роззявила рота: це був фізкультурник ДеДе. У костюмі, при краватці. З незвичним виразом обличчя: воно ніби застигло. Ніби всі м’язи, відповідальні за міміку, перетворилися на алебастр.

Третій екзаменатор – світловолосий, на вигляд років сорока – ніколи не був людиною. Функція, як і Кравець.

Скрипіння старих дерев’яних крісел здавалось оглушливим. Саша сіла посередині другого ряду, праворуч од неї виявився Денис М’ясковський, а ліворуч – Ліза Павленко. Костя сидів у першому ряду, на два місця правіше за Сашу. Вона могла б дотягтися до нього рукою, якби підвелася. Але й Костя вперто на неї не дивився.