Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 235

– Дорогі третьокурсники! – Лелеченко залишався внизу, не піднімаючись на сцену. – От і настав великий день. Зараз ви одержите роздруківки з завданнями. У вас буде час на підготовку. Не треба поспішати, не треба нервуватися. Кожен, кого я назву, підійде до цього стола, розпишеться й одержить екзаменаційний лист. Усі готові? Можна починати?

Глуха тиша була йому за відповідь.

– Ґольдман Юлія. Прикметник.

Юлька, хитаючись на високих каблуках, піднялася на сцену. Блондин-функція, що сидів скраю, простяг їй кілька паперових аркушів, скріплених скріпкою. ДеДе без усмішки подав ручку. Юлька розписалася тремтячою рукою; вона почала читати завдання ще на сходах зі сцени, і Саша встигла побачити, як вираз паніки на її лиці змінюється подивом, а потім і радістю.

– Бочкова Ганна. Прикметник.

– Бірюков Дмитро. Іменник.

– Ковтун Ігор. Дієприкметник.

Вони піднімалися одне за одним. Процедура була налагоджена й явно повторювалася не вперше; звична розміреність заспокоювала.

– Кострицький Костянтин. Займенник.

Саша дивилась, як Костя йде до стола. Блондин Іван Михайлович простяг йому аркуші, колишній (чи фальшивий?) фізкультурник подав ручку; Саша бачила, як посмикується Костева повіка.

Сходячи зі сцени, Костя спіткнувся.

– Спокійніше, – ласкаво сказав йому Лелеченко, подаючи руку. – Усі емоції залишилися там, ззовні… Усі страхи залишилися під порогом. Зосередьтеся.

Саша дивилася, як Костя читає свій аркуш. У якусь мить він пополотнів, у нього затряслися губи; потім розслабився, і Саша одразу ж відчула його миттєве полегшення. Він здасть; він пройде. Він упевнений у собі, зумів повернути цю впевненість. Займенник… Нехай буде так.

– Самовій Олександра! Дієслово!

Саша підстрибнула, хитнувши дерев’яний ряд. Уже? Так швидко?!

Вибралася, спотикаючись об чиїсь ноги й коліна. Піднялася на сцену; зал погойдувався, мов палуба пароплава. Екзаменатори за столом дивилися на неї у восьмеро очей. Стос екзаменаційних листів під рукою блондина став уполовину тонший.

Губи ДеДе торкнула ледь помітна усмішка, зовсім не схожа на ті щирі й білозубі усмішки, які він щедро дарував дівчатам у спортивному залі:

– Удачі… дієслово.

– Розписуйтеся, – сказав блондин.

Вона взяла чорнильну авторучку із золотим пером. Перо дряпало. Саша насилу зуміла вивести чорним чорнилом біля синьої «пташки»: «Самовій». Повернулася й пішла геть од стола.

– Сашо, лист візьміть про всякий випадок…

Вона обернулася. ДеДе дивився з іронією, але без глузування.

Вона взяла з його рук тоненькі три аркушики. Затисла мокрою рукою. Добралася до свого місця й тільки тоді подивилася.

На першій сторінці вгорі був округлий знак «слово». І ще один – «дієслово». І третій, значення якого Саша не розуміла й було злякалася, але відразу збагнула, що це – не завдання. Це – шапка, заголовок, розпізнавальні символи; під ними було вибито на машинці: «Олександра Самовій». Було проставлене сьогоднішнє число – і її, Сашин, кострубатий підпис.