Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 230

Пам’ятаючи про заборони, вона малювала тільки ескізи. Тільки елементарні, не проявлені начерки слів та понять. І так захопилася, що трохи не пропустила кінець заліку.

Єгор вийшов з аудиторії останній. Пройшов кілька кроків по коридору – і зупинився. Побачивши його лице, Саша одразу все зрозуміла.

– Післязавтра перездача, – він дивився прямо перед собою. – Але я не можу… Не можу.

* * *

«Час – поняття граматичне. Це ясно чи треба пояснювати?»

Саша залишила якір в «зараз відбувається». І рвонула в «сьогодні відбувалося». Так далеко, як тільки змогла.

…Другокурсники здавали довго. Саша сиділа біля копит бронзового коня. Так, вона перекинулася назад на одну тільки дію. Якщо за «дію» приймати «залік».

Студенти виходили по одному, по двоє, хтось одразу закурював, хтось кидався комусь в обійми, хтось реготав не перестаючи; поступово ставало гамірно, другокурсники гасали одні за одними по коридору, Саша згадала напівзабуте: «Про що цвіріньчать горобчики в останній день зими? Ми дожили, ми вижили, живі й здорові ми!»

Дивлячись на них, Саша вийняла з сумки папір і олівець. Накидала кілька графічних понять. Людині в людському тілі важко думати словами істинної Мови. Вони трансформуються в громіздкі образи, дуже гарні, але на швидкість мислення це впливає фатально…

Єгор вийшов останній. Пройшов кілька кроків по коридору – і зупинився. Побачивши його лице, Саша закусила губу.

– Післязавтра перездача, – він дивився прямо перед собою. – Але я не можу… Не можу.

* * *

Зараз. Тоді.

Саша знову сиділа біля копит бронзового коня. Напевно, вона щось наплутала з поняттям «дії»; імовірно, те, що відбувалося тепер з Єгором, було складніше, ніж звичайний залік з початком о десятій ранку й передбачуваним закінченням о другій. А може, Саші просто не вистачало досвіду й уміння: вертаючись у минуле ще й ще, вона щоразу опинялася перед зачиненими дверима.

– Сашуню, а що це ви робите?

Лелеченко щойно зайшов у інститут з парадного входу. Поли його довгого чорного пальта були вибілені снігом. Саша прекрасно пам’ятала, що на перших її «пробах» ніякого Лелеченка не було.

Чи це означає, що псевдо-горбань живе – існує – взагалі поза часом?!

– Я не для того вчив вас оперувати граматичним часом, Сашо, щоб ви теліпалися, як квітка в ополонці… Урахуйте про всякий випадок: на іспиті ніякої самодіяльності. Робіть тільки те, що записано в екзаменаційному листі… Ви сторожуєте цього хлопчика, Єгора Дорошенка?

– Так. Він…

– Дієслова умовного способу часто страждають од нестачі волі, – Лелеченко посумнішав. – А в нашій роботі безвольність – це вирок.

– Миколо Валерійовичу, – від постійних часових повторів у Саші паморочилась голова, – ви можете йому допомогти? Зараз? Нехай він здасть хоч би цей залік? Хоч би цей?

– Дієслово умовного способу – можливість, – Лелеченко розстебнув пальто, на темний паркет упали краплі талої води. – Іноді блискуча. Але найчастіше – втрачена можливість, Сашо. Я хотів вам раніше сказати, але все якось… не хотілося вас засмучувати.

* * *

Лелеченко пішов. Саша провела його поглядом.